Кінь Перуна (Правдива історія Захара Беркута). Олег Говда

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ як має до неї звертатися. Минулого вечора вони обходилися без слів, а сьогодні він більше слухав, ніж говорив. – Не сердься, пані…

      – Пані? – перепитала Морена. – Що ж, нехай буде. Так що ти хотів запитати?

      Захар трохи наблизився, аби не кричати. Зала видавалася йому надто великою, щоб говорити впівголоса.

      – Ось ти вже вдруге кажеш, що люди щось створюють… Спершу йшлося про лісовика й інших. Тепер – по-твоєму виходить, що боги повинні їсти лише те, що ми дозволимо. Не розумію. Отець Іакинфій говорив, що все у світі створено Богом Єдиним. – Тут Захар пригадав, з ким говорить, і знітився: – Вибач, я, либонь, надто багато хочу знати… Але ти весь час стверджуєш, що геть усе – і добре, і лихе – виходить від людей. Кому ж вірити?

      – А ти сам як мислиш?

      – Звісно, богиня повинна бути мудрішою за якогось священика і краще розумітися на цих справах. Та й самому приємніше думати, що ти чогось та вартий у цьому світі. Але, чесно кажучи, не надто віриться.

      Морена вдоволено кивнула.

      – Що ж, приємно чути, що я в тобі не помилилася. А якщо скажу, що саме моє твердження істинне, повіриш на слово?

      Захар опустив голову.

      Морена зітхнула і провела рукою по обличчю, наче стираючи втому.

      – Добре, нехай буде… Спробую пояснити. Слухай, але нічого не перепитуй. Якщо чогось не збагнеш, то так мусить залишитися. Повернемося до цієї розмови років через два-три. Хоч на той час, певно, ти вже про подібне не запитуватимеш, бо й сам усе збагнеш… Ваш і наш світ – це лиш відображення Ідеї, Думки, Мрії. А люди, хоч вони ще й досі про це не здогадуються, і є їх носіями. Отож усе, що навколо, викликане до життя лише тому, що люди про це думали. Мріяли чи жахалися – то вже інша розмова, але уявляли собі чітко! Ось, наприклад, візьмемо зорі… Була над вашими головами вночі темна, страшна чорна безодня. Але почав хтось міркувати, що було б добре, якби там бодай іскорки від багаття жевріли, все ж не так похмуро буде. Потім до такої ж думки ще хтось долучився, ще… От і маємо тепер небо в блискітках.

      Захар не проронив і слова, але увесь його вигляд виказував, що він не може повірити у почуте. Ще б пак, якась там мрія, невідомо кого до того ж, і – зорі! Хіба ж він, Захар, мало мріє? І сповнилося хоч щось?

      – Бачу, що почала надто складно, – протягнула невдоволено Морена. – Спробую спростити. От у вас родина велика?

      – Тридцять чоловіків. Наш рід не найбільший у громаді, але міцний. Наші жінки здебільшого хлопчиків народжують.

      – І ви всі в одній хаті мешкаєте?

      – Чого б це? Ні… Вісім дворів у нас.

      – А як ви відділяєтеся?

      – Ну, старший одружений син, з дітьми, може захотіти перейти під власний дах.

      – Себто, перш ніж братися до будівництва власної домівки, він починає про неї мріяти?

      – Ато… – погодився Захар. – Часом навіть не один рік поспіль.

      – А разом з ним про нову хату мріють і невістка, і діти їхні?

      – Жінка, СКАЧАТЬ