Боротьба за дитину. Франсуаза Дольто

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Сучасне суспільство мало-помалу змінило і зруйнувало простір, у якому діти можуть знайомитися з будовою свого тіла, спостерігати, уявляти, пізнавати небезпеки й задоволення. Ув’язнення в чотирьох стінах лицемірно відтворює ідею життя у в’язниці. Свавільна влада дорослих, за допомогою якої вони звужують цивілізацію малюків, є несвідомим расизмом дорослого стосовно раси дітей.

Дорога зі школи

      Дорога під час канікул і навіть шлях до школи, надто у сільській місцевості, раніше для шестирічної дитини ставали нагодою відкрити для себе світ за межами її маленької території. Для пізнання маршруту від місця свого помешкання до місць нових контактів треба, щоб прогулянка не була надто швидкою. Це можливо, якщо гуляти пішки або їхати на візку – так можна спокійно роздивитися все довкола; однак тепер, коли дитину везуть певним маршрутом у машині, їй доводиться докладати неабияких зусиль до того, щоб плями, які пробігають одна за одною перед її очима, склалися в цілісний пейзаж, і цей пейзаж пов’язався з власними уявленнями дитини. Літак тим паче перетворює мандрівку на химеру. Подорож із Парижа до Ліона була осмисленою, коли сідали в потяг, до того ж потяг ішов не дуже швидко й зупинявся на кожній станції, – але тепер, коли ми навіть не бачимо місцевості, якою пересуваємося, дорога стає безглуздою. Ми більше не відчуваємо, що самі змінюємося в ритмі пересувань, і завдяки таким блошачим стрибкам у просторі знаємо хіба деякі незначні ділянки земної кулі, не відаючи ані того, як вони пов’язані між собою, ані того, що нас із ними пов’язує. Для малюків нашого століття швидкостей немає різниці між простором, який вони долають на поверхні планети, і міжпланетним простором поза нашою галактикою. Вчора немовля перевозили з місця на місце в ритмі кроку, точнісінько як тоді, коли немовля ще було зародком. Тепер дітей переміщують у ритмі, що геть не схожий на ритм, із яким його виношувала мати. У всіх цих пересуваннях діти завжди залежні від колективу або від якої-небудь установи, організації. Колись школяр сам винаходив свої маршрути й простував полями. Повернення зі школи не було таким банальним. Нині юний телеглядач, мандруючи в просторі за допомогою уяви, значно менше послуговується власним тілом.

      Ще до того, як Андре Рибо в сатиричному журналі «Ле Канар аншене» заговорив про «дивні шибки», я називала телеекрани «дивними віконцями». Поки телебачення не вдерлося в кожен будинок, першим дивним віконцем було для дитини дзеркало, у якому вона розглядала іншу дитину. Спершу вона була заінтригована цим незнайомцем. Але потім з’явилося телебачення, яке принесло в людську домівку геть деформованих людей: зовсім маленьких, до поясу, у групах. Крихітні чоловічки метушаться на екрані, б’ються задля сміху, а деколи і щоб померти. Світ сповнюється дивними візуальними образами, які поступово стають такими звичними, що їх несвідомо засвоює кожна дитина, – і непомітно для самої дитини світ постає «відчуженим». Для нас ці нововведення здаються мовби СКАЧАТЬ