Та сама я. Джоджо Мойес
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Та сама я - Джоджо Мойес страница 9

СКАЧАТЬ Міро5.

      – Люба, я на це більш не куплюся. Картина належить цьому будинкові.

      – Але мама сказала, що це вона обрала її. Вона за нею сумує. А тобі вона навіть і не подобалася ніколи.

      – Не в цьому річ.

      Я перенесла вагу з однієї ноги на другу, не впевнена, чи мене вже відпустили.

      – Ні, тату, річ саме в цьому. Мама неймовірно сумує, а тобі геть начхати.

      – Вона коштує вісімдесят тисяч доларів.

      – Мамі начхати на гроші.

      – Ми можемо обговорити це пізніше?

      – Пізніше ти будеш зайнятий. Я пообіцяла мамі, що вирішу це питання.

      Я невпевнено зробила крок назад.

      – Тут нема чого вирішувати. Ми з нею розрахувалися півтора року тому. Тоді я й поставив крапку. Ой, люба, а ось і ти. Тобі вже краще?

      Я озирнулася. Жінка, яка тільки-но увійшла до кімнати, була приголомшливо красивою, хоча зовсім не мала на обличчі макіяжу, а її біляве волосся було зібране у вільний вузол. На її високих вилицях злегка виднілося ластовиння, а форма очей натякала на слов’янську спадковість. Я припустила, що вона приблизно мого віку. Вона босоніж підійшла до містера Ґопніка й поцілувала його, обвивши шию чоловіка рукою.

      – Значно краще, дякую.

      – Це Луїза, – мовив він.

      Вона обернулася до мене.

      – Моя нова союзниця, – мовила жінка.

      – Твоя нова асистентка, – виправив містер Ґопнік.

      – Вітаю, Луїзо. – Я потиснула її тонку руку. Я відчула, як вона дослідила мене очима, немов намагаючись щось зрозуміти, а потім усміхнулася, і я мимоволі відповіла їй взаємністю. – Іларія підготувала тобі хорошу кімнату? – Її голос був м’яким, а в акценті ховалося щось східноєвропейське.

      – Так, ідеальну. Дякую.

      – Ідеальну? Ах, тобі так просто догодити. Ця кімната розміром із комірку. Якщо тобі щось не подобається, кажи нам, і ми вирішимо будь-яке питання. Чи не так, любий?

      – Хіба ти сама не жила в кімнаті навіть меншій за ту, Аґнес? – мовила Табіта, не відриваючись від телефона. – Здається, тато розповідав мені, що ти жила в кімнаті з п’ятнадцятьма іншими іммігрантами.

      – Таб. – Голос містера Ґопніка був м’яким, але застережливим.

      Аґнес зробила короткий вдих і підняла підборіддя.

      – І справді, моя кімната була навіть менша. Але дівчата, з котрими я жила, були дуже люб’язні. Тому це не створювало жодних незручностей. Якщо поряд добрі та виховані люди, можна витримати все що завгодно, чи не так, Луїзо?

      Я проковтнула слину.

      – Так.

      До вітальні увійшла Іларія та голосно прокашлялася. Під її білим фартухом ховалася така сама уніформа, як і в мене. Вона навіть не поглянула в мій бік.

      – Вечеря готова, містере Ґопнік, – заявила вона.

      – Іларіє, люба, а на мене вистачить? – запитала Табіта, закинувши руку на спинку дивана. – Гадаю, я сьогодні залишуся.

      Вираз СКАЧАТЬ



<p>5</p>

Жуан Міро-і-Ферра – каталонський художник, скульптор і графік. Один із найвідоміших митців-сюрреалістів.