Та сама я. Джоджо Мойес

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чекати надворі двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень, блокуючи вулицю. Вона голосно скаржилася Ашокові або ж адміністрації будинку на те, як гучно Аґнес грає на фортепіано, а якщо ми перетиналися з нею в коридорі, жінка не пропускала можливості щось несхвально буркнути.

      2. А от у магазинах було навпаки – усі з тобою розмовляють. Консультанти від тебе не відстають ані на крок, схиливши голови набік, ніби для того, щоб краще тебе чути, та запитують, чи не потрібна тобі допомога. Я не отримувала стільки уваги ще відтоді, як нас із Тріною піймали на крадіжці батончика «Марс» на пошті, коли мені було вісім років. А наступні три роки, коли ми ходили туди за льодяниками, місіс Баркер нас прикривала, як справжній таємний агент.

      Усі продавці Нью-Йорка, як один, бажають тобі гарного дня. Навіть якщо ти купиш лише пакет апельсинового соку чи газету. Спочатку, натхнена їхньою люб’язністю, я відповідала: «Ой! Вам також гарного дня!», тим самим вибиваючи їх із колії, немов я просто не розуміла правил нью-йоркської ввічливої бесіди.

      А що стосується Ашока – ніхто не переступав поріг, не перекинувшись із ним хоча б декількома словечками. Але це лише бізнес. Він чудово знав свою роботу. Завжди запитував, чи в тебе все гаразд, чи всього тобі вистачає. «Ви не можете ходити у зношених туфлях, міс Луїзо!» Він міг дістати парасольку з рукава, немов фокусник, щоб провести тебе до узбіччя, а також зі стриманою спритністю брав чайові. Він умів діставати долари просто з рукавичок, скромно дякуючи автоінспекторові за те, що той звільнив дорогу для доставляння хімчистки, а також викликав таксі одним лише змахом руки. Він був не лише портьє нашого будинку, він був його серцем. Завдяки йому все жило і процвітало, пульсувало і кипіло.

      3. Нью-йоркці – ті, що не сідають у лімузини, тільки-но покинувши будинок, – ходять дуже, дуже швидко, крокуючи вздовж тротуарів, маневруючи у натовпі, немов у кожного з них є по сенсору, що допомагає не врізатися у перехожих. У руках вони тримають телефони чи паперові стакани з кавою, а о пів на сьому ранку принаймні половина з них уже займається спортом. Кожного разу, сповільнюючи крок, я чула лайку у мій бік або ж відчувала, як чиясь сумка б’є мене по спині. Я припинила носити більш декоративні туфлі – ті, в котрих можу лише шкандибати, свої в’єтнамки, а також смугасті босоніжки на платформі в стилі сімдесятих – і перейшла на самі лише кросівки, щоб вільно рухатися за течією замість ставати перешкодою в цьому потоці. Я люблю думати про те, що як поглянути на мене зверху, то нізащо не відрізниш від загальної маси.

      Декілька перших вихідних я також багато гуляла. Спочатку я сподівалася, що ми з Натаном гулятимемо разом, знаходитимемо нові місця. Але виявилося, що він уже знайшов собі друзів – типових чоловіків, котрих не цікавить жіноча компанія, якщо до цього вони не заллють у себе декілька келихів пива. Він проводив багато часу в тренажерному залі, а кожні вихідні зникав на побаченнях. Коли я запропонувала йому сходити до музею або ж прогулятися по Гай-Лайн, він СКАЧАТЬ