Володимир Сосюра. Отсутствует

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ького інституту народної освіти; 1923–1941 рр. – займався виключно літературною роботою; 1941–1944 рр. – пропагандист при ЦК КП(б)У, старший науковий співробітник Інституту мови і літератури АН УРСР, літературний працівник партизанського штабу, військовий кореспондент фронтових газет; військове звання – підполковник. Із 1944-го – на літературній роботі.

      Писати вірші почав російською мовою під впливом поезії О. Апухтіна, С. Надсона, К. Бальмонта. Перші публікації російською та українською мовами з’явилися в повітовій бахмутській «Народной газете» (1917, березень) та в лисичанській газеті «Голос рабочего». Першу поетичну збірку «Пісні крови» під прізвищем «Сюсюра В.» було видано на гроші командира 3-го Гайдамацького полку Омеляна Волоха (Проскурів, 1918; збірку досі не віднайдено). Перебуваючи у війську С. Петлюри, писав і друкував свої вірші в газеті «Український козак». Спогади про свою участь у визвольних змаганнях «З минулого» опублікував у журналі «Червоний шлях» (1926, № 10), вони згодом увійшли до автобіографічного роману «Третя Рота», над яким Сосюра працював із перервами 1926–1930, 1942 і 1959–1960 рр. (у первісному варіанті, що не зберігся, роман-трилогія складався із трьох частин: 1) «Володька»; 2) «Крізь вогонь»; 3) «Поет»). Публікацію скороченого варіанта роману було розпочато навесні 1960-го в газеті «Молодь України», але призупинено вольовим рішенням тодішньої партійної номенклатури.

      За життя поета вийшло понад 80 видань його творів. Перша книжка «Поезії» (1921), в якій було передруковано поему «Червона зима» за збірником «На сполох» (1921), та збірка «Червона зима» (1922) принесли Сосюрі велику популярність як співцеві недавніх революційних подій в Україні, які він намагався показати у світлі нової соціалістичної ідеології. Але щирість і винятковий ліризм його поезії засвідчили те, що навіть у художній літературі не можна оминути правдивого відображення історичних подій, свідком яких він був.

      Найталановитішим твором 1920-х рр., на думку сучасників, була поема «Махно» (1924), про яку є згадка в романі «Третя Рота»: «Я написав поему «Махно», за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане», – писав Сосюра. Поема викликала гостру критику, про що йдеться в книзі Ю. Смолича «Розповіді про неспокій немає кінця»: «Повністю вона [поема] надрукована не була, не дописана й до кінця, з’явилися, либонь, лише окремі з неї уривки. […] Поетична сила поеми була величезна. Можливо, ця втрачена поема була одним із найдужчих Сосюриних творів», – зазначав Ю. Смолич. За спогадами дружини поета Марії Сосюри, один із варіантів рукопису поеми «Махно», боячись за життя свого чоловіка, вона віднесла 1931 р. в Державне політичне управління УСРР, про що є згадка на початку поеми «Розстріляне безсмертя» (1960) («…поему написать нову, // бо першая давно пропала // в сумних архівах ДПУ»), задумом створення якої було поновлення втраченої поеми «Махно». Повний текст цього твору не зберігся. У збірках «Осінні зорі» (1924), «Місто» (1924), «Сніги» (1925), «Сьогодні» (1925) і «Золоті шуліки» (1927) поруч із шедеврами поетичної лірики друкувалися твори, в яких були картини недавнього трагічного минулого періоду громадянської війни в Україні 1917–1921 рр. (ліробалада «Перстень») та реалістичні образи із нової соціалістичної дійсності, в якій розчаровувався поет (поеми «Нальотчиця», «Робфаківка»). Збірку «Серце» (1931) було конфісковано після критичних звинувачень у роздвоєності таланту поета і нерозумінні ним тогочасної соціалістичної дійсності.

      Великої популярності, а водночас, вульгарних критичних зауважень здобули історичні поеми «Тарас Трясило» (1925) і «Мазепа» (1928). 1929 р. в журналі «Життя й Революція» (№ 1) було надруковано перші чотири розділи поеми «Мазепа», а над рештою розділів (V–XXVI), прологом і епілогом поет працював у 1959–1960 рр. Сосюра, на відміну від деяких своїх попередників (Вольтер, Дж.-Н. Байрон, Ю. Словацький, К. Рилєєв, О. Пушкін та ін.), по-своєму трактував образ І. Мазепи. Не ідеалізуючи його як неординарну особистість, поет творив насамперед художній образ, а не політичний портрет гетьмана. Автору не можна дорікнути в незнанні історичних чи літературних джерел, що, очевидно, й дало йому змогу уникнути тенденційності у вирішенні цієї складної проблеми. Сосюра намагався розкрити психологію особистості І. Мазепи, щоб з’ясувати для себе і для читача не лише мотиви розриву із царем Петром I, але й показати справжнього борця за суверенну Україну.

      У 1920 – 1960-х рр. деякі твори Сосюри поширювалися серед читачів у рукописних копіях (списках): поеми «Махно», «Мазепа», «Слово» (1930-ті рр.), «Розстріляне безсмертя» (1960), окремі вірші та гострі епіграми переважно на сучасників-можновладців і деяких письменників.

      Творча спадщина Сосюри зазнавала постійного ревізування як із боку офіційної влади, так і вимушеного самоцензурування опублікованих творів, що вже стали хрестоматійними. Із них вилучалися національна символіка і проблематика, нівелювалися гострі проблеми переслідування української мови тощо. Навіть у поемі «Червона зима» (1921) були замінені такі поетичні образи, як «блакитний бій сердець» – на «гарячий бій сердець», а «золотосиній сон» – на «золотобарвний сон». Написаний і опублікований вірш «Любіть Україну» (1944) теж зазнав пізніших редагувань у збірці «Щоб сади шуміли» (1947). 2 липня 1951 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття «Об идеологических извращениях СКАЧАТЬ