Куля для вовкулаки. Юрій Сорока

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ справ. І козак на полі бою, і немічний старець – життям дорожать усі. За свої роки я бачив достатню кількість різноманітних людей. Справді достатню. Іноді навіть волів би ніколи не зустрічати багатьох із них. Але, як кажуть мудрі, не ми обираємо свій шлях, шлях обирає нас. І далеко не кожному смертному випадає можливість посидіти спокійно наприкінці його, поглянути у минуле й замислитись над сенсом життя. Мені таке щастя усміхнулось. Тож тепер, коли від буремної молодості залишились хіба спогади, а рука вже не має достатньо сили, щоби тримати шаблю, маю вдосталь часу. Можу сидіти у своєму скрипучому кріслі й віддаватись тим самим спогадам. Ба навіть більше – розуміти, що все закарбоване в пам’яті може залишитись у ній лише доти, доки живий я сам. А далі? Вічність. Небуття? Люди й події, які нині стали минулим, усі вони стануть нічим. Справді шкода.

      Напевне, саме подібні думки надали мені наснаги розпочати таку невдячну справу, як написання мемуарів. І от дивна річ, якоїсь миті моя нікчемна писанина настільки захопила мене, що стало здаватись, ніби минуле ожило навкруг мене. Люди, які пішли в небуття багато років тому, події, про які тепер ніхто й не пам’ятає, усе набрало нового змісту. Можливо, лише для мене самого. Проте я так волію не думати. Я прожив славне життя. Життя, яке гартувало мене у далеких походах і запеклих битвах. Кидало в атаку на мури турецьких фортець і примушувало боротись зі страхітливими морськими штормами. Звело з великим гетьманом Петром Сагайдачним і багатьма достойними людьми. Надало можливість заглянути у таємничу безодню під назвою людська сутність і вивести на чисту воду багатьох злочинців…

      Старий Семен Паливода – не флорин, усім подобатись не може. І я недостатньо вижив з розуму, щоб цього не розуміти. Хтось зауважить, що я не надто вправний писака. Комусь прийде до голови, що міг би зробити у тій чи іншій ситуації значно більше, аніж зробив. Хтось скаже, що я немало помилявся, і теж матиме рацію. Я звичайна людина.

      Скажу навіть більше – коли після багатьох років до рук мені попав зошит у потертих пергаментних палітурках, вірний супутник на протязі десятків років, далеко не одразу я наважився викладати для широкого кола читачів усе, що занотовував у ньому. Лише після немалих вагань і сумнівів вирішив надати життя коротким моментам минулого, що застигли у тих записах, створених з однією лише ціллю – не загубити жодного факту, потрібного для розкриття чергового злочину. І сталось маленьке диво. Пожовклі від часу сторінки і моя стареча пам’ять, яка краще закарбувала ті події, аніж події дня учорашнього, примусили ожити картини моєї молодості. З боку старого писаки-графомана було б небувалою нахабністю вихваляти те, що надряпав. Тож не вихвалятиму. Просто залишу на розсуд читача події днів давно минулих, що їх пригадав і оживив для вас у своїх скромних нотатках старий Семен Ольховський. Той самий, який з легкої руки запорізьких братчиків отримав веселе прізвисько Паливода. А розпочну з розповіді про бідолаху Олександра Сенявського. Нещасного молодого чоловіка і страшного демона, який колись давно лякав мешканців Поділля самим своїм ім’ям. Демона, якого народили чутки, а вбила лише власна слабкість. Утім, не будемо забігати наперед. Почнемо з самого початку. А діло було так…

      Розділ І

      Сурма заспівала весело й охайно. Розсипала чисте срібло десь там, за купою старезних дубів на пагорбі, де сонце вигрівало ліс вечірніми променями. Проспівала тричі й затихла, примушуючи переповнених передчуттям битви зі звіром людей напружитись і принишкнути на номерах. І люди стали схожими на вовків – тихі й непомітні, але небезпечні, немов кидок лісового сіроманця. Як і личить справжнім мисливцям. Люди уважно прислухались до розповідей лісу й вдивлялись у його темні нетрі. Одночасно відчували хвилювання й піднесення. Нарешті, нарешті монотонне очікування залишилось позаду! І тепер сурма промовляла до них, заохочувала до поєдинку. Вона розповідала, що десь там, у долині, серед кущів верболозу й заростей очерету, які неможливо було побачити за громаддям дубового гаю, розпочалась фінальна частина багатогодинного дійства. Там загоничі, нарешті, підняли сікача і тепер упевнено женуть його на стрільців, що готують до стрільби мушкети й тремтять у нетерпінні. А звір, якщо вірити докладам лісничих старости, мав зайняти місце серед достойних трофеїв! Не дарма ж пан староста, ясновельможний Адам Ієронім Сенявський, скликав на полювання всіх шляхетних сусідів! А в загоничі, як оповідали обізнані, подалась чи не вся чоловіча половина поспільства двох сіл Меджибізького ключа1! Виконуючи наказ, розповідали ті самі обізнані, не менше сотні покріпаченої челяді покинули роботу в полі й при дворі пана старости. І тепер усі вони торохкотіли бляшанками, кричали й стукотіли палицями по стовбурах дерев. Лякали всю живність на багато миль навкруги.

      Це полювання мало стати справжньою розвагою для вельможних мисливців! Хоча б тому, що староста яворівський, Адам Ієронім Сенявський, знався на полюванні. Про те можна запитати у будь-кого з людей, яким поталанило знати особисто пана старосту. І хоч сам він, посилаючись на зайнятість, не брав участі, все організував як слід. Зумів як завжди все обставити таким СКАЧАТЬ