Дама з покритою головою. Femme couverte. Анастасія Байдаченко

Чтение книги онлайн.

      – Говори!

      – Ваша величносте! Герольди від конетабля Франції, месіра д’Альбре.

      Король Англії озирнувся до своїх братів, шукаючи підтримки: спершу – до розсудливого, усією манерою триматися схожого на величного шляхетного птаха, Бедфорда, потім – до нетерплячого, нестриманого, але надто привабливого Кларенса, улюбленця придворних дам та шукачів пригод. Бедфорд напружився, наче чекав нападу чи принаймні неприємної звістки, Кларенс вже був розохочений, як молодий півень перед бійкою.

      – Проси!

      Увійшли троє юнаків, важкі обладунки були прикрашені блакитними кірасами з королівським гербом. Шоломи із високими плюмажами вони тримали в руках, віддаючи шану королівському титулу Генрі V. Довгі червоні плащі тягнулися шлейфом, як на жіночих сукнях. Кларенс ледь стримував презирливий сміх.

      Уклонитися низько герольдам не дозволили панцирі, король Генрі нахмурився, але мусив задля успіху перемовин стримати роздратування. Він знаком дозволив посланцям говорити.

      – Могутній королю Англії! Шарль д’Альбре, із ласки Божої конетабль Франції, має честь повідомити, що із ним двадцять п’ять тисяч війська, і він має намір дати бій до того, як ваша величність досягне Кале.

      – Годі, – наказав король, не бажаючи вислуховувати куртуазні фрази, які більше годилися для лицарського турніру, ніж для війни.

      Із низькими церемонними поклонами герольди залишили ковану залізом рукавичку конетабля. Король ще мить вагався й наказав Кларенсу підняти її. За звичаєм герольдів потрібно було щедро нагородити, але англійці були у скрутному становищі, тому король віддав посланцям свій золотий ланцюг та дві каблучки, аж тоді дозволив піти.

      – Що скажете? – спитав король, упавши у похідне крісло під червоно-золотим балдахіном.

      – Якби французи не слідували за нами, можна було б спробувати продертись до Арфлера та зачинитись у місті, викликавши тим часом допомогу з Англії… – мовив Бедфорд, щось прораховуючи.

      – Якби ж не, мій обережний брате! – глузливо усміхнувся Томас Кларенс, показавши хижацький вищир.

      Сіро-зелені очі Бедфорда гнівно кресонули брата. Між братами англійського короля, такими дружними на полі бою чи в щирій відданості його величності, часом спалахували суперечки, а дітьми вони часто добряче билися, незважаючи на те, хто – сильніший, хто – слабший, а хто – батьків спадкоємець. Кларенс, солдат до мозку кісток, хотів бою, лише в бою він жив на повну, лише так він був щасливий. Бедфорд думав про співвідношення сил, про виснаженість солдатів хворобами та голодом, про те, який реальний супротив вони можуть зчинити.

      – Я розумію, що у нас немає іншого виходу, як битися з французами, мій занадто нерозважливий брате, – сухо та підкреслено спокійно зауважив Бедфорд. – Та я не можу завадити думкам про СКАЧАТЬ