Українська містична проза. Сборник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і вишкірив два ряди здоровезних зубів, а те «моєму вигляду» виголосив гордо.

      Я сказав, що не люблю ніяких доказів сили таким способом, але мачуха перебила:

      – Від брата треба все приймати, тим більше, що він – доктор.

      Мені було байдуже, хоч би він був міністром. Та Нюнько напосівся на мене:

      – Я чоловік практичний, здоровий розум – це моє серце. Стою на чолі фінансових та політичних інституцій і маю голос у головних суспільних справах.

      Я дивувався з того свого «брата», мене забирала лють і милосердя, а вкінці – страх. Легко було зміркувати, що між нами щось важливе трапиться.

      Він почав говорити про поезію й мистецтво і сказав, що не терпить їх, бо «плаксиві, бідні розбиваються в потемках і самі не знають, чого хочуть».

      Мені стало нестерпно.

      – Я сподівався, що ви це скажете, але чи не приходило ніколи вам на думку, чому саме поезія така і хто цьому винен?

      Він хотів був відповісти однією з тих витертих бюрократичних фраз, якими воюють звичайно двоногі песиголовці, та я його зразу ж збив згори:

      – Це тому, що наша поезія й мистецтво не мають ґрунту під собою, і доки політична влада буде в таких руках, як досі і як ваші, то нема надії на кращу долю народу…

      Після вечері я лишився на самоті.

      Вікно було відчинене у великий сад, і до мене навідалися мої товариші – думки.

      Не хворий я, але життя без материної ласки, між чужими, самотнє життя в кривді й приниженні передчасно зломило мою юність.

      Тепер мене кололи терняні думки.

      Виперли мене з рідної хати, все забрали. Для Нюнька. За те, що він народився калікою, обдарували його серцем і достатком. А я народився здоровим, і за це мене позбавили всього.

      Я сперся на підвіконня, оглядав усе навкруги – рідне, знайоме.

      Тут давно покинув я вівці й сопілку, взяв материні співанки й пішов у малярську школу. Опинився між тісними мурами, як птах у клітці. І ті мури, і той студений світ довкола огрівав теплом своєї рідної матері. В чужу, темну кімнату навідувалися дитячі сни й привиди, які приніс я з далеких, рідних лісів від моєї неньки. Ті щирі приятелі – сни – гуртувалися все самотніми вечорами й безсонними ночами довкола вогню, що палав у мені до мого поневоленого народу. Це була одинока відрада на чужині.

      Гей, гей!.. Бувало, вибіжу до Сенюкового Олекси, сховаємося в саду, зладимо плужок із старого вістря та й оремо землю… Та Олекса давно помер, а мені так і не судилося орати своєї ниви.

      Так скінчилася моя перша співанка.

      Раз пастушком заблудив я в лісі, й після довгого плачу, голодного, мене зморив сон. Буджуся опівночі – чудні дива снуються по смереках, місяць пускає пасма крізь гілля на пні й корчі, верхи дерев гудуть тихо, а ген з могили виходить сновида й стогне, аж гомін іде по лісу.

      …Рано проснувся я, і раптом мені здалося, що встаю із домовини.

      Потім вийшов на подвір’я з батьком. Спитав його, як йому СКАЧАТЬ