Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Пан Анджей знову засміявся, випив келих вина і додав:

      – Таких відчайдухів, панно, ви щe ніколи не бачили. Хай їм грець! Офіцери – всі шляхта з наших сторін, родичі, гідні люди, але майже на кожному висить кондемнат7. Сидять тепер у Любичі, бо що я ще мав із ними робити?

      – То ви хочете всю хоругву до нас притягти?..

      – Саме так. Ворог зачинився в містах, бо зима люта! Мої люди також позносилися, як мітли від постійного підмітання, тому мені князь воєвода зимові квартири в Паневежисі виділив. Бог свідок, що ми заслужили цей відпочинок!

      – Тоді їдьте, прошу вас.

      – Задля вас, панно, я б навіть отруту проковтнув… Я залишив частину своєї голоти в Паневежисі, частину в Упіті, а гідніших компанійців до Любича на гостину запросив… Вони приїдуть вклонитися панночці.

      – A де вам вдалося ляуданських людей знайти?

      – Та це вони мене знайшли, коли я вже до Паневежиса на зимові квартири рухався. Я й без них сюди б приперся.

      – Може, вже не пийте…

      – Задля вас, панно, я б навіть отруту випив…

      – Але про смерть дідуся і про заповіт це вже ляуданці вам розповіли?

      – Про смерть – вони. Упокій душу мого благодійника, Господи! То це ви послали до мене цих людей?

      – Теж мені вигадали. Я про жалобу думала і про молитви, більше нічого…

      – Вони те саме казали… Ех! Горді якісь ті сараки!.. Я хотів їх нагородити за допомогу, то вони ще на мене накинулися і давай докоряти, що, можливо, оршанська шляхта і бере хабарі, а ляуданська ні! Добре мене вишпетили! Я це все вислухав і міркую: не хочете грошей, то накажу дати вам сто батогів.

      На таке панна Олександра схопилася за голову.

      – Ісусе, Маріє! І ви це зробили?

      Пан Кміциц здивовано глянув на неї.

      – Не бійтеся, панно… Не зробив, але мене завжди з такими шляхетними вибриками аж із душі верне, коли рівними нам хтось себе називає. Але я так подумав: ще оголосять мене, невинного, по всій околиці, ґвалтівником і перед вами обмовлять.

      – Яке щастя! – глибоко зітхнула Олюнька. – Інакше навіть дивитися на вас не змогла би.

      – А це чому?

      – Дрібна ця шляхта, але давня та славетна. Покійний дідусь завжди їх любив і на війну з ними ходив. Вікував із ними разом, а в мирний час у себе вдома приймав. Це стара дружба нашого дому, яку вам доведеться поважати. У вас є серце, тому не зіпсуєте цю святу угоду, з якою ми жили досі!

      – Але я нічого про це не знав! Хай мені голову відрубають, якщо знав! Визнаю, що ця босонога шляхтина якось мені й на гадку не спала. Бо в нас хто чоловік, той чоловік, а шляхта – всі родичі, котрі по двоє на одній кобилі не сидять… Дякувати Богу, що такі гультяї не мають нічого спільного ні з Кміцицами, ні з Білевичами, як пічкурі не мають нічого спільного зі щуками, хоча і те, і те – риба.

      – Дідусь розповідав, що честь не що інше, як кров і пошана, а вони шановані люди, інакше дідусь їх моїми опікунами СКАЧАТЬ