Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

      – За здоров’я моєї дівчини!

      – Слава! Слава! – відізвалися всі голоси, аж вікна затремтіли в свинцевих рамах.

      – Слава! Мине траур, буде весілля!

      Питання посипалися, як горох:

      – А яка вона із себе? Гей, Яндрусю! Дуже гарна? Чи така, як ви собі уявляли? Знайдеться ще одна така ж в Орші?

      – В Орші? – залементував пан Кміциц. – Димарі порівняно з нею нашими оршанськими панночками затикати… Достобіса! Та другої такої немає в усьому світі!

      – Саме такої для вас ми й хотіли! – зауважив пан Раницький. – Ну, й коли весілля?

      – Як тільки скінчиться траур.

      – А щоб його з тим трауром! Діти не народжуються чорними, лише білими!

      – Якщо буде весілля, то й трауру настане кінець. Різко, Яндрусю!

      – Різко, Яндрусю! – підтримали.

      – Уже там хорунжата оршанські затужили з неба на землю! – крикнув пан Кокосінський.

      – Не можна змушувати чекати небожат!

      – Шановні панове, – сказав тоненьким голосочком пан Рекуць-Леліва, – я на тому весіллі всіх переп’ю!

      – Мої любі друзі, – відповів їм пан Анджей, – дайте мені спокій, або краще сказати: йдіть під сто чортів, дайте ж мені по своєму будинку роздивитися!

      – Це даремно! – пояснив пан Углік. – Завтра зробите оглядини, а зараз час до столу. Бо там ще кілька карафок із повними животами стоїть.

      – Ми тут замість вас оглядини справили. Золоте яблуко цей Любич! – зронив пан Раницький.

      – Стайня добра! – вигукнув Зенд. – Є два бахмати, дві гусарські передні, пара жемайтійців і пара калмиків, і всього по парі, як і очей в голові. Стаднину13 завтра оглянемо.

      Тут Зенд заіржав, як кінь, усі дивувалися, що він так добре вміє імітувати, зареготали.

      – То ось які тут порядки? – спитав утішений пан Кміциц.

      – І пивничка має пристойний вигляд, – пропищав пан Рекуць, – густі наливки та пляшки запліснявілі, як хоругви в шеренгу вишикувалися.

      – Дякувати Богу! Що ж, сідаймо до столу!

      – До столу! До столу!

      Але тільки-но сіли та поналивали в чаші, як тут пан Раницький знову схопився.

      – За здоров’я пана підкоморного Білевичa!

      – Дурню! – обурився пан Анджей. – Як це? За здоров’я мерця пити?

      – Дурню! – повторили інші. – За здоров’я господаря!

      – Ваше здоров’я!..

      – Щоб нам у цих покоях добре справувалося!

      Пан Кміциц мимоволі окинув поглядом залу і побачив на почорнілій від віку модриновій стіні ряд суворих очей, що в нього втупилися. Ці очі дивилися зі старих портретів представників роду Білевичів, що висіли низько, за два лікті від землі, бо стіна була низькою. Над портретами довгою, стрункою шеренгою висіли черепи зубрів, оленів, лосів, із коронами рогів, деякі з них уже почорніли, мабуть, були дуже старі, інші СКАЧАТЬ