Я віддав би життя за тебе (збірник). Френсіс Скотт Фіцджеральд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ про те, що в нашій родині є спадкові порушення психіки, які можуть уразити й мене. Так було аж до минулого тижня.

      Пітер Вудз зробив глибокий вдих.

      – Минулої п’ятниці я повернувся з роботи до пентгауза, де мешкаю один, на Вісімдесят п’ятій стрит. Я дуже важко працював… Усю попередню ніч був на ногах, викурив безліч сигарет. А коли відчинив двері на всю цю велику тишу, я раптом відчув, що час настав: я божеволію.

      – Розкажіть мені все, – нахилився вперед доктор. – Докладно опишіть, як це сталося.

      – Що ж… я бачив… бачив…

      – Ну ж бо, – понукав Вінчінтеллі.

      – Я бачив кільця і кола. Вони оберталися й крутилися, як різнобарвні сонця та місяці.

      Доктор знову відкинувся на спинку крісла.

      – Це все?

      – А хіба цього мало? – спитав Пітер Вудз. – Я ніколи раніше не бачив нічого подібного.

      – Не було голосів? – допитувався Вінчінтеллі. – Не гуло в голові?

      – Так, – відповів Пітер, – гуло, як на похмілля.

      – Чи не боліла голова? Чи не було відчуття, що ви не той, ким себе вважали досі? Чи не з’являлося бажання накласти на себе руки? А чи не мучив вас жахливий страх?

      – Не можу сказати, що було щось таке, крім останнього. Я страшенно боявся з’їхати з глузду.

      – Розумію, – сказав доктор, сплівши пальці. Трохи помовчав, а тоді повів далі, твердим тоном: – Містере Вудз, найрозумніший вчинок за все ваше життя – те, що ви добровільно прийшли сюди під нашу опіку. Ви доволі хвора людина.

      – Боже мій! – застогнав Пітер Вудз. – Маєте на увазі, що я можу стати таким самим, як мої брати?

      – Ні, – рішуче заперечив Вінчінтеллі. – У вашому випадку ми можемо вчасно запобігти цьому.

      Пітер Вудз сховав обличчя в долонях.

      У цій клініці повелося, що пацієнти, які не підлягали обмеженням, офіційно харчувалися з медиками за довгим столом у затишній їдальні. Сівши повечеряти за цей стіл, Кей Шейфер опинилася навпроти Пітера Вудза.

      Над усім товариством нависла якась меланхолія. Лікарі підтримували щось схоже на розмову, але їхні підопічні, немовби виснажені докладеними за день зусиллями чи пригнічені оточенням, говорили мало й зосереджувалися на їді або видивлялися в тарілки. Обов’язком Кей, як і інших медиків, було розганяти цю атмосферу.

      Сівши, Кей Шейфер усміхнулася й заговорила з Пітером Вудзом. Він здивовано дивився на співрозмовницю, а невдовзі звернувся із зауваженням про погоду до містера Г’юза – хворого, що сидів ліворуч. Не почувши відповіді, Вудз опустив очі й уже не пробував зав’язати розмову. За якусь хвилину містер Г’юз несподівано обізвався.

      – Хто доїсть суп останнім, – сказав він, – той мерзотник. Ніхто не засміявся й, здавалося, навіть не почув сказаного. До Пітера Вудза звернулася бліда, як труп, сусідка праворуч.

      – Ви тільки-но приїхали?

      – Так.

      – Чи граєте ви в поло?

      – Так, СКАЧАТЬ