Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      – Лізо, я загубила амулет і тепер нічого не бачу.

      Вона довго мовчала в телефоні. Я не знала, де дітися з сорому.

      – Круто, дівчино, – промимрила вона нарешті. – Навіть не знаю, що тобі сказати…

      Я вимкнула телефон і нарешті з усієї сили розридалася.

      Безсонна ніч, Настині ридання, кров і татуювання на скроні, амулет в урні, підземелля, портал, Інструктор, мехмат, бездонна чорна діра посеред басейну – усе це нарешті склалося, сплавилося в єдиний тягар, і у верблюда моєї душі підломилися тонкі ноги терпіння. Єдиним прихистком людини в такому стані міг стати тільки туалет – і я кинулася до перших же дверей з відповідною піктограмою. На щастя, всередині нікого не було, заняття ще тривали.

      Скорчившись над раковиною, я ревіла, оплакуючи свою долю й себе, невдаху, як раптом збагнула, що в кабінці, щойно порожній, тепер хтось є.

      Усередині делікатно кашлянули. Відчинилися двері, і Гриша, в майці з анімешним персонажем – тепер відьмочкою Кікі, – подивився на мене зі щирим співчуттям:

      – Ну, все нормально насправді…

      Я так розгубилася, що навіть перестала ридати:

      – Це жіночий туалет!

      – Не вилазити ж мені зі стіни в громадському місці, – слушно зауважив Гриша. – Не всі, знаєш, до цього звикли. А я тобі привів підмогу…

      Він посунувся, випускаючи з кабінки ще одного нежданого гостя: цьому на вигляд було років тридцять, високий, похмурий, неголений, анітрохи не схожий ні на студента, ні на викладача.

      – Це Піпл, – представив Гриша. – Тобто його так називають.

      – Це! Жіночий! Туалет!

      – Тут же нікого нема, – заперечив Гриша з дивовижною безпосередністю. Цієї самої миті з коридора почулися голоси – і цокіт каблуків, який наближався з кожною секундою. Гриша насторожився:

      – Що ж, я піду…

      Він зник за дверцятами кабінки, я штовхнула цього Піпла в іншу – і зачинила дверцята, загородила собою. Ледве чутно засичав балончик, одна зі старшокурсниць, що зайшли в туалет, наморщила носа:

      – Фарбою смердить?

      – Ремонт, – привітно пояснила я.

      На щастя, вона не стала нічого з’ясовувати.

      – Це ж треба до такого додуматися! Дитячий садок…

      Я визирнула в коридор, дочекалася моменту, коли ніхто не дивився, і випустила цього Піпла. Не скажу, щоб він мені дуже сподобався – у нього був погляд верблюда, поблажливий, зверхній. Крім того, уся ця принизлива метушня з кабінками…

      – Гришо, він що, збоченець чи зовсім дурень?…

      – Ти завжди так багато базікаєш?

      Сказано було недбало, наче мимохіть. Я закрила рот і для певності уявила, що на губах у мене застібка-змійка й що вона міцно замкнена. Дуже добра психологічна вправа, допомагає змовчати в ситуаціях, коли кожне слово працює проти тебе.

      Ми мовчки вийшли з корпусу, пройшли до Головної будівлі, і тут, на сходах, я знову побачила Мішу. Він різко змінився за ті кілька СКАЧАТЬ