Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories. Гілберт Кіт Честертон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ узбережжі. Врешті-решт вони його знайшли, слідуючи стежкою, що тягнеться вздовж довгої затоки, і звернули до якогось каналу, що кінчається ровом. Замок був і справді твердинею: квадратний, з башточками, з тих, які нормани набудували всюди від Галилеї до Ґрампіанів. У нього справді була опускна решітка і підйомний міст, про які нагадала подорожнім цікава подія.

      Вони пробралися через високу жорстку траву і вийшли на берег рову, повного мертвого листя і бруду, який кружляв навколо замку, немов ебонітова інкрустація зі золотою облямівкою. Приблизно за ярд чи два за чорною стрічкою був інший, зелений берег і великі кам’яні стовпи біля входу. Мабуть, цю самотню фортецю навідували рідко: коли нетерплячий Ґренбі привітав вигуками неясні фігури за опущеними ґратами, їм вартувало неабиякого труду спустити величезний іржавий міст. Нарешті він почав опускатися, повертаючись, мов велетенська вежа, і раптом встав, завмерши в повітрі під загрозливим кутом.

      Нетерплячий Ґренбі, танцюючи на березі, крикнув своєму супутнику:

      – Ох, не можу більше топтатися на місці! Набагато простіше стрибнути.

      І з характерною для нього спритністю він справді перестрибнув через рів, приземлившись на протилежному березі. Короткі ноги патера Брауна не були пристосовані до стрибків, але сам він був на рідкість пристосований до того, щоб кидатися в брудну воду. Завдяки допомозі свого компаньйона йому не вдалося зануритися занадто глибоко. Але коли він дерся зеленим замуленим берегом, то раптом застиг і схилив голову, вдивляючись в якусь точку на трав’янистому схилі.

      – Ви що там, ботанікою зайнялися? – роздратовано гукнув Ґренбі. – Нам ніколи вивчати стародавні рослини. Досить уже того, що ви вивчили дива підводного світу. Ходімо! У чистому вигляді чи брудному, ми маємо постати перед баронетом.

      Коли супутники увійшли в замок, їх дуже шанобливо прийняв старий слуга. Більше на доступному для огляду просторі не було нікого. Після того як вони пояснили, з чим прийшли, він допровадив їх у довгу кімнату, обшиту дерев’яними панелями. Зброя різних століть рівномірно висіла на темних стінах, а перед великим вогнищем стояли, мов вартові, повні обладунки XIV століття. В іншій довгій кімнаті крізь прочинені двері виднілися ряди родинних портретів.

      – Мені здається, що я потрапив у роман, а не в замок, – сказав юрист. – Не думав, що хтось справді зберігає дух «Таємниць Удольфо».

      – Таким чином старий джентльмен послідовно дотримується свого історичного шаленства, – відказав священик. – Речі ці – не підробка. Той, хто їх розставив, не думає, що всі середньовічні люди жили в один час. Часом обладунки складають із різних частин, але ці носив один чоловік, і носив він їх недарма. Розумієте, це – турнірні обладунки, досить пізні.

      – Та й господар спізнюється, – додав Ґренбі. – Скільки можна чекати?

      – Що ж, у таких місцях все відбувається повільно, – сказав патер Браун. – Гадаю, дуже благородно, що він нас узагалі прийняв. Двійко зовсім незнайомих людей СКАЧАТЬ