Лютеція. Юрій Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ пагонами, і дивиться вгору, туди, де просочується світло, мовби очікуючи потаємної звістки від когось незнаного. І так мені було затишно в тих моїх мареннях, що я швидко засинав, а небавом переселявся в інші місцини, з яких найдужче мене вабило те місто, затоплене в ніч, як на дні підземного моря, що ніколи не бачить світла сонця.

      – Коли я з тобою кохаюся, – каже Юля млосним голосом, – на згадку спадає шокуюча правда, що людина на 85 відсотків складається з води. І тоді мене проймає страх: я боюся втопитися в тобі, влитися в тебе, наче струмок у річку, і щезнути. Коли ти виходиш із берегів, я захлинаюся…

      У сутінках її тіло розквітає, мов мак, голос дзюрчить, струменить, затихає, тихо так скрапує мед із налитих по вінця вуст, що шукають одні одних.

      3

      Я звернув увагу, що в генеральському домі збереглися ще старі польські меблі, посуд, килими й доріжки, було кілька альбомів з фотокартками, але, вочевидь, не генеральськими, а довоєнними. Сумніву не було, що генерал заселився в дім, який належав заможній родині, відтак мене зацікавив стрих. На старих стрихах можна знайти чимало цікавого, але я сам туди потрапити не зміг, бо він був замкнений на масивний замок, а ключа я не знайшов. На щастя, Юля не мала нічого проти, щоб я туди дістався, й показала, де генерал ховав ключ – у супниці, що пишалася червоними маками в серванті. Юля й сама ніколи не бувала на стриху, то ми полізли драбиною нагору разом. Стрих був захаращений безліччю ще старіших меблів, аніж у покоях – креденси, шафки, накаслики, був навіть доволі громіздкий горіховий секретер з безліччю менших і більших шухлядок. Кожну з тих шухлядок я обстежив, але окрім старих квитанцій, рахунків, марок, сірникових пуделок, конвертів і стопки папірчиків для папіросів нічого не виявив. У кутку було звалище книжок та часописів – переважно польських, але траплялися німецькі та українські. Здебільшого вони стосувалися медицини і техніки, тому я нічого цікавого для себе не знайшов, окрім газет. За сволоком несподівано я намацав шинку на лікоть завдовжки у закіпченій марлі. Вона апетитно пахла.

      – Не думаю, що твій дідо вудив шинки, – сказав я.

      – Ніколи такого не чула, – здивувалася Юля. – Що ти хочеш з нею зробити?

      – Цікаво, чи вона збереглася.

      – Дурний? Та їй бозна скільки років! Мабуть, ще до війни повісили.

      – Вона вічна, – сказав я.

      Ми спустилися на кухню, я розгорнув марлю і врізав шматочок шинки. Вона добряче всохлася, але на смак їй нічого не бракувало. Юля дивилася на мене виряченими очима й навідріз відмовилася пробувати цей смаколик. Я з’їв ще шматочок і сховав шинку в заморозник. На язику в мене був смак 1930-тих років – причастя львівською Атлантидою.

      Однак стрих не переставав мене манити, мені все ще здавалося, що я на щось там натраплю. Я знову почав переглядати альбоми, але тепер зазирав і на зворотний бік карточки, де часто було щось написано. Хтось комусь пересилав їх СКАЧАТЬ