Лютеція. Юрій Винничук

Чтение книги онлайн.

      – А що ти взагалі пригадуєш?

      – Сектор Газа мов зараз бачу.

      Вона розсміялася і відмахнулась від мене.

      На пероні людей було мало, ми пройшли уздовж перону в один бік і жодної дівчини не помітили, та, щойно повертаючись, побачили біля кіоску дівчину, що пила газ-бульку. З того боку, з якого ми йшли, її видно не було. Біля ніг її стояла валіза.

      – Вона? – спитала мене Ліля. – Як її звати?

      І лише тут я раптом второпав, що Ромко не назвав її імені. Ми підійшли, і я поцікавився, чи вона часом не Ромка чекає. Дівчина саме робила останній ковток і від несподіванки закашлялася, вийняла хустинку і витерла вуста. Ліля підморгнула мені – мовляв, класна тьолка. Вона й справді була гарна. Ромко має смак.

      – Ромко не зміг приїхати, – сказав я. – Попросив нас, аби ми вас зустріли.

      – Та-а-ак? – здивувалася вона й затріпотіла своїми довгими віями, а її вуста відкрилися на букві О. Я узяв її валізу, й ми рушили. – Куди ми йдем? – запитала вона.

      – Поки що до мене. Ромко завтра приїде й забере вас.

      – Куди?

      – Ну, вам же ж треба десь жити під час вступних. Ви на який факультет вступаєте?

      – На романо-германську філологію.

      – Ну, нічого собі! Не те що я, дурний, пішов на українську. А то міг би й дипломатом стати. Я забув вас познайомити: це Ліля. Я попросив її дотримати мені компанії, а то з незнайомою дівчиною часом може розмова й не дуже клеїтися.

      – Не переживайте. Я люблю помовчати.

      – Я теж. Правда, вашого імені Ромко мені так і не сказав.

      – Уляна.

      Розділ третій

      1987. Винники

      1

      Я завів дівчину в її кімнату, потім розкоркував вино з порічок і налив у келихи. Ліля закурила і увімкнула магнітофон, кімнату заповнила музика. Уляна попросилася в душ, я показав, як і що вмикати, і вона зачинилася, а ми з Лілею цмулили вино й мололи ні про що.

      – У тебе тут, я бачу, нічого не міняється. Суцільне Макондо, – сказала вона, визирнувши у вікно.

      – На жаль, моє Макондо шалено забудовується. Колись там зайці бігали, куріпки спурхували з-під ніг, а зараз – сама бачиш.

      – Та ну, все одно класно. Колись я приїду до тебе, і ти мені почитаєш, що ти там шкрябаєш, – вона кивнула на друкарську машинку.

      – Та ні, я на машинці лише статті для заробітку друкую та переклади. Пишу я від руки. Старим дідівським способом.

      – Може, ще гусячим пером?

      – Отут я пішов далеко вперед. Авторучкою пишу. І пальці бувають, як у школі, у чорнилі.

      – Тут класно. Але я б так жити на відлюдді не змогла. Моя душа рвалася б у центр.

      – Ну, звісно, у тебе надто вузька спеціалізація. Тут не розженешся.

      – Тю! Ти думаєш, я все життя збираюся цим займатися? Ні, коли я вийду заміж за мрію моїх дівочих снів, то стану СКАЧАТЬ