На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Нарешті можна відсапатися. Гуска вже нежива, Кач упорався з нею завиграшки. Ми домовляємось негайно її засмажити, щоб ніхто нічого не помітив. Я приношу з барака казанок і дрова, і ми залазимо в занедбаний сарайчик, який нагледіли собі на такий випадок. Старанно завішуємо єдине віконце і розводимо вогонь. Тут є щось схоже на плиту – на цеглинах лежить залізний лист.

      Кач скубе гуску, пір’я ми дбайливо складаємо до купи. З нього ми хочемо зробити собі дві подушечки з написом: «Солодко спи під шквальним вогнем».

      Над нашим сховищем виють артилерійські снаряди. Відблиски вогню перебігають по наших обличчях, тіні витанцьовують на стінах. Часом чути глухий гуркіт і наш сарайчик здригається. То падають авіабомби. Нараз до нас долітають притлумлені зойки. Мабуть, бомба влучила в якийсь барак.

      Гудуть літаки, вже дужче чути татакання кулеметів. Але нас ніхто не помітить, бо й смужечка світла не пробивається назовні.

      Отак ми сидимо, Кач і я, двоє солдатів у витертих мундирах, і смажимо серед глупої ночі гуску. Розмовляємо мало, але ставимось один до одного з такою ніжною увагою, на яку здатні, либонь, тільки закохані. Ми – двоє людей, два малесенькі пломінці життя, а навколо – ніч і володіння смерті. Ми сидимо на краю тих володінь, у небезпеці, але в захистку, по наших пальцях тече жир, наші серця такі близькі, і в цю годину в них відбувається те саме, що й навкруги: в них мріють вогні й тіні почуттів. Що знає він про мене, що я знаю про нього? Колись думки в нас були б несхожі, а тепер ми сидимо перед гускою, кожен відчуває присутність іншого, і ми такі близькі один одному, що годі про це й говорити.

      Смажити гуску – діло забарне, навіть як вона молода й жирна. Тож ми змінюємо один одного. Хто поливає гуску жиром, а хто тим часом спить. Поволі розходиться чудовий дух смаженої гусятини.

      Усі звуки знадвору зливаються докупи, перетворюються в сон, але свідомість ще не засинає. У напівсні я бачу, як Кач піднімає та опускає ложку, я люблю його, люблю ці похилі плечі, цю вайлувату незграбну постать – і водночас я бачу десь позад нього ліс і зірки, чийсь лагідний голос промовляє слова, що заспокоюють мене, солдата у здоровезних чоботях, із портупеєю і харчовою торбою, цей солдат такий малий під високим небом, він верстає шлях, що лежить перед ним, він швидко все забуває, і тільки зрідка сумує та йде далі й далі під величезним нічним небом.

      Малий солдат і лагідний голос; якби хто надумав його попестити, він напевне, цього не зрозумів би, цей солдат у здоровезних чоботях і з заскорузлим серцем, який марширує, бо має чоботи, і який уже все позабував, крім того, що треба марширувати. Он там, на обрії, – хіба то не квіти й не гарний краєвид, такий тихий, що солдатові хочеться плакати? А може, то картини, що він їх не втрачав, бо зроду не бачив, вони бентежать його, але тут же зникають. Може, то його двадцять років?

      Обличчя в мене мокре. Де я? Переді мною стоїть Кач, його велетенська зігнута тінь, наче щось рідне, вкриває СКАЧАТЬ