На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ його поранено в живіт, пити йому не можна. Він не блює, це добра ознака. Ми звільняємо від одягу стегно й бачимо суцільну криваву кашу із уламками кісток. Пошкоджено суглоб. Цей хлопець уже ніколи не зможе ходити.

      Вогкими пальцями витираю йому скроні й даю сьорбнути із фляги. Очі в нього трохи оживають. А ми тільки тепер помічаємо, що права рука в нього теж уся в крові.

      Кач розриває два індивідуальні пакети якнайширше, аби можна було прикрити рану. Я шукаю якусь шматину, щоб пов’язати її зверху, але нічого не знаходжу. Тоді розрізаю в пораненого штани ще далі, щоб відшматувати клапоть від спідніх. Та спідніх на ньому немає. Я пильніше придивляюся до хлопця – це той, із лляним чубом.

      Тим часом Кач знайшов у якогось вбитого в кишені ще кілька індивідуальних пакетів, ми обережно прикладаємо бинти до рани. Я кажу хлопцеві, що весь час не зводить із нас очей:

      – А тепер ми підемо по ноші.

      Тоді він розтуляє уста й шепоче:

      – Не йдіть.

      Кач заспокоює його:

      – Та ми ж одразу повернемось. Тільки принесемо для тебе ноші.

      Не знати, чи він нас зрозумів; жалібно, наче дитина, він скімлить:

      – Не йдіть.

      Кач озирається й шепоче мені:

      – Чи не краще просто взяти револьвер і покласти цьому край?

      Хлопець навряд чи витримає дорогу до лазарету, а як витримає, то протягне щонайбільше кілька днів. А все, пережите досі, – дрібниця супроти того, що йому доведеться зазнати в останні дні перед смертю. Тепер він іще приголомшений і нічого не відчуває. За годину він перетвориться на живий скрутень, що кричатиме від нестерпного болю. Дні, які йому зосталося прожити, стануть для нього неймовірною мукою. То навіщо йому ще страждати ці дні?

      Я киваю:

      – Справді, Каче, треба взяти револьвер.

      – Дай сюди, – каже він і зупиняється.

      Я бачу, він уже вирішив. Ми озираємось: виявляється, ми вже не самі. Біля нас скупчується невеличкий гурт солдатів, із вирв та могил висовуються голови.

      Ми приносимо ноші.

      Кач хитає головою:

      – Такі молоді хлопці… – І повторює: – Такі молоді, безневинні хлопці…

      Наші втрати менші, ніж можна було чекати: п’ятьох убито, вісьмох поранено. То був лише недовгий вогневий наліт. Двоє вбитих лежать в одній із розкиданих могил, нам зостається тільки їх засипати.

      Ми рушаємо далі. Мовчки йдемо вервечкою, один за одним. Поранених відправляють до санітарного пункту. Ранок похмурий, санітари бігають із номерками й картками, поранені жалібно стогнуть. Починається дощ.

      За якусь годину ми дістаємося до наших машин і вилазимо на них. Тепер тут більше місця, ніж спершу.

      Дощ ряснішає. Ми розгортаємо плащ-намети й накидаємо собі на голови. Дощ періщить по них, з боків дзюрком стікає вода. Машини шубовстають через вибої, і ми гойдаємось у напівсні то вперед, то назад.

      Спереду СКАЧАТЬ