На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Я мерщій хапаю коробку з протигазом. Неподалік від мене хтось лежить. Ні про що не думаю, тільки про одне: сказати тому чоловікові!

      – Га-а-аз-и, га-а-аз-и!..

      Гукаю, присовуюся ближче до нього, б’ю його коробкою, – він нічого не помічає. Я б’ю його знов і знов, та він тільки зіщулюється, то один із новобранців. У розпачі я оглядаюся на Кача, він уже надів маску, я теж вихоплюю свою, каска падає з голови, маска облягає мені лице, я нарешті добуваюся до чоловіка, тут же дістаю його протигаз, беру маску, натягаю йому на голову, він теж хапається за неї, я відпускаю його – і вже лежу на дні вирви.

      Глухі виляски хімічних снарядів зливаються з гуркотом вибухів. Між розривами чути, як гуде дзвін; гонги й металеві тріскачки теж сповіщають навсібіч: «Гази, гази, га-а-аз-и!»

      Позад мене щось гепається додолу, ще раз і ще. Я протираю окуляри протигаза, що вже встигли запітніти. Це Кач, Кроп і хтось іще. Ми лежимо вчотирьох у важкому, напруженому чеканні й силуємося дихати якомога менше.

      Ці перші хвилини в протигазі вирішують, жити тобі або ні: чи він герметичний? У пам’яті спливають жахливі картини: у лазареті отруєні газом іще довго помирали від ядухи, раз у раз вихаркуючи шматки попалених легенів.

      Дихаю обережно, притуливши рот до клапана. Газова хмара повзе по землі, заповнюючи всі заглибини. Наче здоровенна м’яка медуза, заповзає вона до нас у вирву й розлягається там. Я штовхаю Кача: краще вилізти нагору, ніж лежати тут, де збирається стільки газу. Та ми не встигаємо: знов починається вогняний шквал. Тепер уже здається, що то не гармати ревуть, а стугонить уся земля.

      Щось чорне шугає із тріскотом до нас і падає зовсім поруч – це труна: вибух вирвав її з землі.

      Я бачу, що Кач чимось зайнятий, і повзу до нього. Труна впала на простягнену руку того хлопця, що ховається разом із нами у вирві. Вільною рукою він силується зірвати протигаз. Та Кроп устигає схопити його за руку, викручує її назад і міцно тримає.

      Кач і я намагаємось вивільнити йому придавлену руку. Віко труни тріснуло й ледве тримається, ми легко його зриваємо й викидаємо мерця, він скочується додолу, а ми пробуємо підважити нижню частину труни.

      На щастя, хлопець зомлів і Альберт може нам допомогти. Тепер нам не треба діяти так обережно, ми працюємо, скільки є сили, підважуємо труну лопатами, і нарешті вона, стогнучи, зсувається з місця.

      Поволі розвиднюється. Кач бере уламок віка, підкладає його хлопчині під розтрощену руку, і ми перев’язуємо його всіма бинтами з наших індивідуальних пакетів. Більше ми поки що нічого не можемо для нього зробити.

      Від протигаза в голові у мене гуде і гримить, здається, вона зараз лусне. Легені надсаджені, їм доводиться дихати тим самим гарячим, не один раз ужитим повітрям, жили на скронях набрякають, я от-от задихнуся…

      Сіре світло просочується до нас. На кладовищі гуляє вітер. Я перекочуюся через край вирви. У брудних СКАЧАТЬ