Місяць, обмитий дощем (збірник). Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сигнал з Космосу про наближення метеорита, наказав знищувати всі ознаки того, що в динозаврів була цивілізація, а не просто стадне існування. Так він вирішив посміятися над майбутнім людством.

      Якби я був таким витончено розумним, як Кость Москалець, і не мав відрази до філологічних термінів, то теж написав би «Дар безсоння» чи ще щось подібне. З екзистенційним, сиріч філософським дослідженням природи сну. З його розкладанням цієї природи чи то на мікрони чи мікроби, чи на атоми й молекули, які теж не хочуть спати. Але нащо писати, коли вже й так написано?.. Скрупульозно, вміло використавши безсоння.

      Я не рахував овечок, бо знав, що це даремне заняття. Іноді я мандрував лісовими стежками, видирався на гори, досліджував уявні міста у вигаданій колись мною країні Екримії. Доки не набридало і я повертався до реальної України, у реальне місто Луцьк, або Київ, Львів і т. ін., коли був у поїздках, обдумував сюжети майбутніх творів, які ніколи не напишу. Уявляв безсоння кішкою, яку гладив, чи набридливим псом, з яким сварився й намагався прогнати.

      І вже не хочеться про це згадувати.

      І сприймати вдячно безсоння.

      Як міг той Рязанов (це ж треба – з таким ім’ям, Ельдар, ха!) так красиво, образно написати…

      Безсоння має, виявляється, «горестные всходы».

      От і все, кажу я собі, пора спати. Бо вже ранок, час, коли треба щось робити.

      А приходить сон.

      Тільки ж сон, як виявляється, теж може бути великим хитруном. І бути тільки ілюзією сну.

      Це відбувається і о першій, і о другій годині ночі. І о четвертій, і о п’ятій. Якої завгодно години. Спроби зрозуміти, як то кажуть, контрпродуктивні. Так само, як і вслухатися в те, що відбувається десь там, за вікном, у місті. Звідки інколи долинають нічні звуки. Далекий сміх чи плач. Крики, благання про порятунок. Час від часу вони долинають з боку маленької річечки Сапалаївки, мосту через неї. Вони розривають нічну тишу і від того роблять її ще моторошнішою, коли стихають. Не раз хотілося встати і йти на допомогу. Але кому серед ночі? Чому цим людям не спиться й чому вони йдуть назустріч небезпеці? Теж безсоння? Встати, одягтися і вирушити серед темної ночі на порятунок – чи не безглуздя? Так я не раз переконував сам себе. Це треба щось на себе накинути, спуститися вниз, пройти в темряві одною вуличкою, другою… Чи встигнеш когось порятувати і на що наразишся? Але іноді ловлю себе на думці, що чекаю тих звуків, які розпанахують тишу. Бо іноді тиша буває такою безмежною, що, здається, перед нею все ціпеніє, щоб вже ніколи не ожити. Вона мов зібрана зі всього світу, хтось носить і носить її – жменями, відрами, оберемками, у кишенях, бозна в чому, а тиша все прибуває й прибуває. Стає тишею тиш. Живою істотою, котра полює на тебе, щоб упіймати й переконати – окрім неї, ніде нічого немає. Ти знаєш, що це не так, що світанок усе одно настане, і тоді починаєш збирати цю тишу, як іноді збираєш воду. А тиша так само розпливається поміж пальцями, тільки не втікає, а прагне ще більше поглинути своєю безмежністю.

СКАЧАТЬ