.

Чтение книги онлайн.

      Жовтень 1916 р.

      Mensura zoili[58]

      Я сиджу за столом посеред пароплавного салону навпроти якогось дивного чоловіка.

      Зачекайте! Я говорю – пароплавний салон, але я в цьому не впевнений. Хоча море за вікном і вся обстановка викликають такий здогад, але я припускаю, що, можливо, це і звичайна кімната. Ні, все-таки це пароплавний салон! Інакше так би не хитало. Я не Кіносіта Мокутаро[59] і не можу визначити з точністю до сантиметра висоту хитавиці, але хитавиця, в усякому разі, є. Якщо вам здається, що я брешу, погляньте, як за вікном то підіймається, то опускається лінія горизонту. Небо похмуре, і по морю широко розлита зелена каламуть, але та лінія, де каламуть моря зливається з сірими хмарами, хиткою хордою перерізує круг ілюмінатора. А ті істоти одного кольору з небом, що плавно пролітають серед каламуті, – це, напевно, чайки.

      Та повертаюся до дивного чоловіка навпроти мене. Зсунувши на ніс сильні окуляри для короткозорих, він зі знудженим виглядом утупився в газету. У нього густа борода, квадратне підборіддя, і я, здається, десь бачив його, але ніяк не можу згадати, де саме. З того, що він мав довге, кудлате волосся, можна було б припустити, що він – письменник або художник. Одначе з цим припущенням не в’яжеться його коричневий піджак.

      Деякий час я крадькома поглядав на цього чоловіка й маленькими ковтками пив із чарки європейську горілку. Мені було нудно, заговорити з ним хотілося страшенно, але через його вкрай нелюб’язний вигляд я все не наважувався.

      Раптом пан з квадратним підборіддям простягнув ноги й мовив, буцім угамовуючи позіхи:

      – Нудно! – Потім, кинувши на мене погляд із-під окулярів, він знову взявся за газету. Цієї хвилини я був майже впевнений, що десь із ним зустрічався.

      У салоні, крім нас двох, нікого не було.

      Трохи згодом цей дивний чоловік знову промовив:

      – Ох, нудно! – Цього разу він кинув газету на стіл і почав байдужливо дивитись, як я п’ю горілку. Тоді я сказав:

      – Може, вип’єте чарочку?

      – Дякую… – Не відповідаючи ні «так», ані «ні», він злегка вклонився. – Ну й нудьга! Поки доїдеш, просто помреш.

      Я погодився з ним.

      – Поки ми ступимо на землю Зоїлії, мине більше тижня. Мені пароплав обрид до відрази.

      – Як? Зоїлії?

      – Авжеж, Республіки Зоїлії.

      – Хіба є така країна – Зоїлія?

      – Признаюся – здивований! Ви не знаєте Зоїлії? Не очікував. Не знаю, куди ви зібралися їхати, але тільки цей пароплав заходить до гавані Зоїлії за звичним, старим маршрутом.

      Я знітився. Власне, я не знав навіть, навіщо я на цьому пароплаві. А вже «Зоїлія» – такої назви я ніколи раніше не чув.

      – Он як?…

      – Та СКАЧАТЬ