Брама Расьомон (збірник). Рюноске Акутаґава

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я спокійно завершую на цьому свій опис. Я відчув, що цей вираз, як блискавка, випалив щось у мене в душі – так сильно вразило мене лице матроса.

      – Негіднику! Чого тобі тут треба? – сказав я.

      І раптом слова мої прозвучали так, ніби «негідник» – я сам. Що міг би я відповісти на запитання: «Негіднику, чого тобі тут треба?» Хто міг би спокійно сказати: «Я хочу зробити з цієї людини злочинця?» Хто міг би сказати, дивлячись на таке лице? Так, як я зараз вам розповідаю, здається, що це тривало довго, та насправді всі ці самозвинувачення промайнули в мене в душі за одну секунду. Й ось у цю саму мить ледве чутно, але чітко донеслися до мого слуху слова: «Мені соромно».

      Висловлюючись образно, я міг би сказати, що ці слова мені прошепотіло моє власне серце. Вони обізвалися в моїх нервах, мов укол голки. Мені також стало «соромно», як і Нарасімі, й захотілося схилити голову перед чимось, що стоїть вище нас. Розтиснувши пальці, що вчепилися в плечі Нарасіми, я, як пійманий мною злочинець, із відсутнім поглядом завмер над люком до трюму.

      Решту ви можете собі уявити й без моєї розповіді. Нарасіму відразу ж посадили до карцеру, а наступного дня відправили до військової тюрми в Ураґа. Не хочеться про це говорити, але ув’язнених там часто примушують «тягати ядра». Це значить, що цілими днями вони мусять переносити з місця на місце на відстань кількох метрів чавунні кулі вагою дев’ятнадцять кілограмів. Так от, якщо говорити про страждання, то нестерпнішим за це для ув’язнених немає нічого. Пам’ятаю, у Достоєвського в «Мертвому домі», який ви мені колись давали прочитати, говориться, що коли примусити арештанта багато разів переливати воду із цебра в цебер, то від цієї марної роботи той неодмінно заподіє собі смерть. А позаяк арештанти там дійсно зайняті такою роботою, то лишається тільки дивуватися, що серед них не буває самогубців. Туди-то й потрапив цей сигнальник, якого я спіймав, – веснянкуватий, боязкий, тихий чоловічок…

      Увечері, коли я з приятелями-кадетами стояв біля борту і дивився на порт, який танув у сутінках, до мене підійшов Макіта й жартівливо сказав:

      – Твоя заслуга, що взяли мавпу живою.

      Мабуть, він думав, що в душі я цим пишаюся.

      – Нарасіма – людина. Він не мавпа, – відповів я різко й відійшов од борту.

      Решта, звичайно, здивувалися: ми з Макітою ще в кадетському корпусі були друзями й жодного разу не сварились.

      Крокуючи палубою від корми до носа, я з теплим почуттям згадав, яким розгубленим був помічник командира, що турбувався про Нарасіму. Ми ставилися до сигнальника, як до мавпи, а він йому по-людськи співчував. І ми, бовдури, ще зневажали його – невимовна дурість! У мене зробилося кепсько на душі, я похнюпив голову. І знову закрокував уже темною палубою від носа до корми, стараючись ступати якомога тихше. А то, здавалося мені, Нарасіма, почувши в карцері мої бадьорі кроки, образиться.

      З’ясувалося, що Нарасіма вчиняв крадіжки через жінок. На який строк його СКАЧАТЬ