Брама Расьомон (збірник). Рюноске Акутаґава

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Та як же це так? – мовив він. – Я гадав, що треба їхати до Хіґасіями, а виявилося, що їдемо до Ямасіни. Доїхали до Ямасіни, а виявилося, що треба в Міїдеру… І ось тепер ви кажете, що треба до Цуруґи, в провінцію Етідзен… Як же так… якби ви хоч одразу сказали, а то потягли з собою, ніби холопа якого-небудь… До Цуруґи, це ж безглуздо…

      Ґої ледве не плакав. Якби сподівання «нажертися бататової каші» не збудило його сміливості, він, мабуть, тут же залишив би Тосіхіто й повернув назад до Кіото. Тосіхіто ж, бачачи його розгубленість, злегка зсунув брови й насмішкувато сказав:

      – Якщо з тобою Тосіхіто, вважай, що з тобою тисяча людей. Не турбуйся, нічого не трапиться в дорозі.

      Потім він підкликав зброєносця, прийняв од нього сагайдак і повісив за спину, взяв у нього лук, який блищав чорним лаком, і поклав перед собою впоперек сідла, торкнув коня і поїхав уперед. Позбавленому самолюбства ґої нічого не залишалось, окрім як підкоритися волі Тосіхіто. Боязко поглядаючи на пустельні простори навколо себе, він бурмотів напівзабуту сутру «Каннон-кьо», червоний ніс його майже торкався луки сідла, й він одноманітно розгойдувався в такт крокам свого не прудкого коня.

      Рівнина, що луною віддавала стукіт копит, була вкрита заростями жовтого місканту. Там і сям виднілися калюжі, холодно в них відбивалося блакитне небо, й тому ніяк не вірилося, що вони вкриються кригою цього зимового вечора. Вдалині тягнувся гірський хребет, сонце стояло позаду нього, і він видавався довгою темно-ліловою тінню, де не було вже помітно звичного блиску нерозталого снігу. Втім, похмурі кущі місканту раз у раз приховували цю картину від очей мандрівців… Раптом Тосіхіто, повернувшись до ґої, жваво сказав:

      – А ось і підходящий посланець знайшовся! Зараз я передам із ним доручення в Цуруґу.

      Ґої не зрозумів, що має на увазі Тосіхіто. Він зі страхом подивився в той бік, куди Тосіхіто вказував своїм луком, але, як і раніше, ніде не було видно жодної людини. Тільки одна лисиця ліниво пробиралася крізь густу лозу, відсвічуючи теплим кольором шубки на призахідному сонці. У ту мить, коли він її помітив, вона злякано підскочила й кинулася навтьоки – це Тосіхіто, змахнувши нагайкою, пустив до неї вскач свого коня. Ґої, забувши про все, помчав слідом. Слуги, звичайно, теж не затримувалися. Деякий час рівнина сповнювалася дрібним стуком копит по камінню, нарешті Тосіхіто зупинився. Лисицю було вже спіймано. Він тримав її за задні лапи, й вона висіла вниз головою біля його сідла. Мабуть, він гнав її доти, доки вона могла бігти, а потім наздогнав і схопив. Ґої, збуджено витираючи піт, який виступив у ріденьких вусах, під’їхав до нього.

      – Ну, лисице, слухай мене добре! – навмисно пишномовним тоном промовив Тосіхіто, піднявши лисицю перед своїми очима. – Сьогодні ж уночі з’явишся до маєтку цурузького Тосіхіто і скажеш там так: «Тосіхіто намірився раптом запросити до себе гостя. Завтра до часу Змії[47] вислати йому назустріч до Такісіми людей, та з ними пригнати двох коней під сідлами». Запам’ятала?

      З СКАЧАТЬ