Вітіко. Адальберт Штіфтер

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що знаю і що можу розкрити, а ти тоді їдь до князя й перекажеш йому, – запропонував єпископ.

      – Це означатиме, що я не дізнаюсь, які їхні наміри, і не принесу князеві правдивої звістки, – заперечив Вітіко. – Адже ви, превелебний єпископе, самі сказали, що не знаєте всього і не все можете розкрити.

      – Що ж, і як ти хочеш дізнатися про це? – запитав єпископ.

      – Я піду на з’їзд і слухатиму, що там кажуть і що вирішують, – відповів Вітіко.

      – Хочеш піти туди! – вигукнув єпископ. – Бідолашна дитино, вони оголосять тобі вирок, а потім виконають його.

      – Не знаю, – стенув плечима Вітіко, – але я повинен намагатися виконати свою обіцянку князеві.

      – І як я можу допомогти тобі? – запитав єпископ.

      – Щоб вони впустили мене і дали змогу слухати, – припустив Вітіко.

      – Про це, напевне, я зможу подбати, – мовив єпископ, – і вони швидше погодяться з цим, ніж якби ти сам сказав їм про свій намір. А от те, що станеться потім, впаде вже на твою голову.

      – Може впасти, – кинув Вітіко.

      – Але ж у тому, щоб ти проливав тут свою молоду кров, немає потреби, – відраджував єпископ. – Ти впізнав чоловіка, який вийшов від мене?

      – Ні.

      – То був Здик, єпископ Оломоуцький, син Космаса, що описав долю наших земель. Він має великий вплив на нарадах наших народів і запевняє, ніби вже знає, хто буде князем. Ти бачив лікаря коло князя?

      – Ні, – відповів Вітіко, – тільки його помічників.

      – Він у Празі й заходив до мене, – сказав єпископ, – і розповів, що не мине й півмісяця, як князь помре.

      – Лікар, може, й знає про це, – стенув плечима Вітіко, – а моє завдання зовсім інше.

      – Це буде великий з’їзд, на який збереться багато людей, – розповідав єпископ, – і якщо на цьому з’їзді Господь Бог не подбає про утвердження правди, а далі випробовуватиме її, князь тут уже нічого не змінить. Ти ще маєш батька-матір?

      – Тільки матір.

      – Тобі, мій сину, було б краще, – порадив єпископ, – посидіти коло матері, поки це все минеться.

      – Це вже неможливо, – мовив Вітіко.

      – А князеві байдуже, чи він ще тепер уже знатиме, що відбувається, а чи дізнається потім, – зауважив єпископ.

      – Я ж пообіцяв йому, – нагадав Вітіко.

      – А якщо я тобі анітрохи не допоможу? – запитав єпископ.

      – Тоді я сам виконуватиму своє завдання, – не поступався Вітіко.

      – Ти дав надто поквапну обіцянку, – дорікнув єпископ.

      – Я обдумав її, – захищався Вітіко.

      – Як обдумує молодість, – зітхнув єпископ. – Тож як тебе звуть?

      – Вітіко.

      – Далі я не розпитую, – махнув рукою єпископ. – Іди до свого заїзду, не спілкуйся з людьми і не втручайся в розмови, скажи одному з моїх людей, де тебе знайти, і я потрібної години пришлю тобі звістку.

      – Гаразд, – кивнув головою Вітіко, – я слухатиму вас.

      – Ну, поводься добре, мій сину, – попрощався єпископ СКАЧАТЬ