Вітіко. Адальберт Штіфтер

Чтение книги онлайн.

      – Собеславе, – сказала жінка одному хлопчикові, – глянь у кімнаті, чи є там Бореш, і погукай його. Твій батько хоче послати цього чоловіка.

      – Добре, мамо, – відповів хлопчик, підскочив і вибіг за двері.

      – Мамо, батько спить? – запитав другий хлопчик.

      – Ні, Вацлаве, – відповіла жінка, – але йому треба спочити.

      – Та ми завжди тихенько сидимо, – скривився хлопчик.

      – Треба ще якийсь час посидіти тихо, – наполягла жінка.

      Хлопчик, що виходив, повернувся в супроводі озброєного чоловіка.

      – Бореше, – сказала жінка, – князь відправляє цього вершника посланцем. Він має вибрати собі коня і отримати все потрібне.

      – Я підготую все якнайшвидше, – запевнив Бореш.

      – Де Владислав? – запитала жінка.

      – Поїхав у ліс і невдовзі повернеться, – відповів Вацлав.

      – Скажеш, коли він повернеться, – попросила жінка. – Бувайте здорові, велебний отче, а тобі, Вітіко, щасливої дороги.

      Жінка знову пішла до кімнати хворого. Священик, що був підвівся, знову сів, а Вітіко і Бореш пішли до іншої кімнати. Там товклося багато людей: слуг, священиків та інших. Чоловіки перетнули кімнату, вийшли в передпокій, спустилися сходами вниз і пішли до стайні.

      Минула година, Вітіко відчинили браму, і він поїхав на чорному князівському коні по засніженій стежці на захід. Вітіко обмотав собі ноги в стременах у грубі тканини, прикрив хутром шкіряний обладунок, накрив шолом шматком ведмежої шкури, руки теж замотав у хутро. В правій руці він тримав коротенький дротик, а на поясі в нього висів меч. Він їхав так прудко, що вранці четвертого дня доїхав до Праги.

      Пошукав заїзду, завів коня в стайню, почистив одяг і з’їв щось на сніданок. Потім пішов до дому єпископа. Постукав молоточком у двері. Воротар відчинив, повів Вітіко до сходів, а потім сходами до передпокою, де передав його чоловікові в сутані. Той запитав, чого хоче гість. Вітіко відповів, що він князів посланець і назвав своє ім’я. Потім його завели в теплу кімнату, де під балдахіном стояв великий хрест Спасителя. Двері коло хреста, сказав чоловік, ведуть до єпископа, проте Вітіко має зачекати, бо єпископ саме розмовляє з одним високим паном.

      Вітіко став коло вікна й чекав. Чоловік сів на лаву.

      Згодом двері коло хреста відчинилися, і вийшло двоє чоловіків. Обидва були у фіалково-синіх сутанах. Один мав високе чоло й темні очі, а каштанова борода спускалася йому на сутану. Другий мав сині очі й сиву бороду. В кожного висів на грудях золотий хрест.

      Виходячи, чоловік із каштановою бородою сказав другому:

      – Навчіться пізнавати його.

      – Я знаю його, знаю, – запевнив чоловік із сивою бородою.

      Потім обидва мовчки пройшлися по кімнаті до вхідних дверей. Там вони попрощалися, чоловік із каштановою бородою вийшов, а з сивою бородою повернувся в кімнату, з якої обидва були виходили. СКАЧАТЬ