Вітіко. Адальберт Штіфтер

Чтение книги онлайн.

      – Повертайся швидше до нас! – гукнув син Начерата.

      – Бувайте здорові! – побажав Вітіко.

      – Бувай здоровий! Щасливої дороги! – гукнули вершники, які їхали позаду.

      – Бувайте здорові! – відповів Вітіко. Потім постояв хвилинку і сказав червоному вершнику: – Я сказав вам, як мене звуть і звідки я їду, ти багато розповів мені й назвав мені тих, хто їде з тобою, а тепер скажи мені, хто ти, якщо ти так дбаєш про цей край і переймаєшся тим, що відбувається в ньому.

      – Отож, шкіряний, слухай: я син шляхетного і великодушного високого князя Владислава, що за свого владарювання не пролив жодної краплі крові, я онук славетного короля Вратислава, я небіж князя Бржетислава, що в лісі коло Крживоклату впав, наче зірка на землю, я небіж нещасного Борживоя, що мусив утікати від Сватоплука, і я небіж теперішнього князя Собеслава. Мене звуть Владислав.

      – Коли ти справді такий… – заговорив Вітіко.

      – То що, Вітіко? – запитав червоний вершник.

      – То мав би бути поважнішим, – закінчив фразу Вітіко.

      – Мій сину, – мовив червоний вершник, – ось іде мій шлях на схід, у Моравію, а твій – на північ. Бувай здоровий і знайди своє щастя.

      Після цих слів і він, і його супровід зрушили коней і помчали швидким клусом на схід, тож тільки закурилося за ними. Вітіко ступою подався на північ.

      3

      Зала була дуже велика

      Року Божого 1140-го захворів богемський князь Собеслав. Торік восени він їздив на східний кордон своєї держави. А ще рік тому він, і теж восени, помер його приятель польський король Болеслав Кривоустий. Тепер Собеслав зміцнив свою державу проти Польщі, збудував замок Госту й жив неподалік від нього на своєму дворі в Хвойно. Він захворів напередодні Святвечора і звелів завезти його в замок Госту. Настала Різдвяна ніч, проминуло новорічне свято і свято Трьох Святих Царів, наближався місяць лютий. Князь лежав у покої з потинькованими стінами і трьома вікнами. Два вікна були завішані полотном, а крізь третє князь дивився в той бік, де лежали землі його покійного приятеля короля Болеслава. Надворі був мороз, тож тіло князя накрили ведмежою шкурою, поверх якої лежали його посивіла борода і руки. Поряд із хворим на дерев’яному стільчику сиділа жінка в темному вбранні. Князь заговорив до неї:

      – Адельгайдо, дізнайся, чи юнак, який у неділю був у передпокої, ще є десь у замку або поблизу, і нехай він зайде до мене.

      Жінка підвелася і вийшла. За хвилину повернулася й мовила:

      – Він ще тут, його знайдуть і пришлють до тебе.

      Сказавши, жінка знову сіла на своє місце.

      Небагато минуло й часу, як слуга відчинив двері й завів Вітіко, що й далі був у шкіряному обладунку.

      Князь кивнув слузі, щоб той вийшов, а потім сказав:

      – Адельгайдо, ти здогадалася, кого я мав на увазі. Підступи ближче, Вітіко.

      Вітіко ступив кілька кроків від дверей і підійшов до князя.

      – Ти повинен підійти аж до ліжка, – мовив Собеслав.

      Вітіко СКАЧАТЬ