Вітіко. Адальберт Штіфтер

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Коли настало літо, він хотів помститися полякам і рушив у похід проти них разом із королем Генріхом. Але війна точилася аж до осені без успіху і вже треба було думати про повернення. Двадцять першого дня місяця вересня, коли Сватоплук був цілий день коло короля, щоб порадитися про відступ, і коли він у вечірніх сутінках повертався до своїх наметів, із лісу до його почту виїхав якийсь чужий лицар, тоді казали, що це врш Йоганн, син Тісти, і щосили метнув списа поміж плечі князя, тож той упав мертвий із коня. Вбивця втік завдяки своєму прудкому коневі. Наступного року після цього вбивства Йоганна, сина Тісти, схопили під час бунту проти князя Владислава, і Вацек осліпив його. За три роки по тому Вацека вбили з наказу теперішнього князя Собеслава, який був тоді ще молодим княжичем, на полі під Вишеградом, бо друзі повідомили княжичу, що Вацек звинувачував його перед його братом князем Владиславом і хотів виманити його з Вишеграда, щоб полонити і осліпити.

      – Страхітливі розправи, – зітхнув Вітіко, – і я знав і про них.

      – Я розповідаю тільки тому, – сказав червоний вершник, – щоб показати, що діялось.

      – А князі тим часом сиділи на своїх володарських престолах, – мовив Вітіко.

      – Атож, князі, князі, – підтвердив червоний вершник. Обернувся і крикнув: – Друзі, чоловік, що їде поряд зі мною, запитує про князя нашої країни.

      – Я мав на увазі тільки князів, які правили тоді, – поправив його Вітіко.

      – Так, князі, князі, правда, друзі, що є така річ, як князі? – гукнув червоний вершник.

      Дехто з вершників, почувши ці слова, засміявся.

      Червоний вершник знову повернувся обличчям уперед і сказав:

      – Колись, мій сину, в цій країні, що лежить така благословенна перед нами, не було князів. Хтозна, що тоді діялось, коли твій ліс ріс ще й тут, де ми тепер їдемо.

      – Було досить ведмедів і мало мисливців! – крикнув Одолен.

      – Марбод зі своїми людьми повбиває всіх ведмедів і турів, – кинув червоний вершник.

      – Були часи! – крикнув вершник, якого назвали сином Начерата.

      – Проте наші старі навряд чи вміли розповідати про минулі часи, – зауважив червоний вершник, – вони тільки хвалять завжди, як воно було, коли батько Чех перейшов сім річок і наші предки осіли в країні. В одній частині країни панував той, у другій – хтось інший, а в третій не було нікого, і всі були дуже щасливі, як завжди бувають щасливі, коли починають розповідати про початок життя якогось народу.

      – Тепер це не було б щастям, – мовив Велислав, – але могло бути щастям, бо люди ще господарювали коло своїх осель.

      – Але господарність скінчилася, – зітхнув червоний вершник. – Коли старий Крок склепив очі і його авторитет успадкувала його донька Лібуша, кожен хотів стати її чоловіком і всі тиснулись до неї, а вона обрала Пржемисла, земляка, шляхетного чоловіка, жила СКАЧАТЬ