Протистояння. Том 2. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ йому такими ж великими, як і два сопла тунелю Ейзенхауера. Він дивився смерті в очі. Сміттєбак це знав. Цього разу жодні слова її не відведуть.

      Подумки він молився темному чоловікові: «Благаю… якщо на це твоя воля… життя – за тебе!»

      – То що там? – спитав Пацан. – Аварія?

      – Тунель. Геть закоркований. Тому я й вернувся – тобі розказати. Будь ласочка…

      – Тунель, – простогнав Пацан. – Ісусе-волохатий-старий-лисий-Христе! – він знову насупився. – Брешеш мені, підарюго?

      – Ні! Ні, присягаюся! Там був знак – «Тунель Айзенгувера». Може, неправильно прочитав, бо в мене проблеми з довгими словами. Я…

      – Завали варнякало. Скільки до нього?

      – Миль вісім. А то й більше.

      Пацан на хвильку змовк, – дивився на дорогу, що тяглася на захід, – а тоді пронизав Чувака-Сміттєбака блискучими очима.

      – Хоч сказати, шо цей затор у вісім миль завдовжки? Ах ти ж сука брехлива!

      Великими пальцями Пацан відклацнув курки, та звів їх лише наполовину. Сміттєбак не міг відрізними запобіжне зведення від повного, а повне зведення від мішка з жабами, тож заверещав, наче жінка, і затулив очі руками.

      – Без балди! – кричав він. – Без балди! Клянуся! Клянуся!

      Пацан довго дивився на нього. Урешті він опустив курки на револьверах.

      – Сміттєбачку, я тебе вб’ю, – сказав він усміхаючись. – Заберу твоє сране життя. Та спершу ми прошвирнемося до затору, повз який протиснулися вранці. Спихнеш мікроавтобус з обриву. А тоді я вернуся та пошукаю об’їзд. Свою тачку я, блядь, не кину, – роздратовано додав він. – Нізашо, нізаяк.

      – Прошу, не вбивай, – прошепотів Сміттєбак. – Будь ласочка, не треба.

      – От спихнеш з обриву той «фольксваґен» менш ніж за п’ятнадцять хвилин, – тоді подумаю, – сказав Пацан. – Віриш у цю хуйню-муйню?

      – Так, – кивнув Сміттєбак.

      Та він подивився в ті надприродно блискучі очі як слід і не повірив Пацанові ані на крихту.

      Вони рушили назад до затору – Чувак-Сміттєбак чвалав попереду, ледве переставляючи гумові ноги. Пацан дріботів за ним, і його шкіряна куртка м’яко рипіла потаємними складками. На його лялькових губах була примарна, мало не ласкава усмішка.

* * *

      Коли вони опинилися біля затору, сутінки вже майже скінчилися. Мікроавтобус «фольксваґен» лежав на боці. Трупів його трьох-чотирьох пасажирів, що перетворилися на плетиво з рук-ніг, було майже не видно – і слава Богу. Пацан пройшов повз машину й зупинився на краю дороги, роздивляючись місце, яким вони протиснулися з десять годин тому. Один зі слідів від купешечки досі був там, а інший обвалився разом з узбіччям.

      – Нє-а, – виніс вердикт Пацан. – Нізащо тут не проїдемо, як булками не поворушимо та нічо не посунемо. Не квакай, я сам тобі все скажу.

      Чувак-Сміттєбак подумав, чи не кинутися вперед і не спробувати зіштовхнути Пацана СКАЧАТЬ