Тетрамерон. Віктор Гребенюк

Чтение книги онлайн.

      Але невдовзі все почалося спочатку, а часу все так само не було. Тоді попросив: замуруйте мене чи принаймні замкніть на яких чотири дні – я з Божою поміччю скомпоную сорок новел, по десять за день, хоч би в чернетці, такий собі «Тетрамерóн»[3].

      Як на те, у місті лютувала епідемія грипу, і я став писати, не виходячи на вулицю та щоразу дякуючи всім, хто розповів мені ці історії.

      День перший

      Різдво разом

      У Першій світовій війні сини України, розділеної між Австро-Угорською та Російською імперіями, воювали у двох ворожих арміях.

      – За царя! За отечество! Ур-р-р-а-а!!

      – Вперед! За цісаря! Слава!

      Ці кличі виривались остервенілим ревом із тисяч розгарячілих горлянок, перемішувалися з кров’ю й вихаркувалися на сніг.

      Із цими кличами падали – убиті, пошматовані, а наступні ряди напирали на них, бездумно, осатаніло, щоб трохи далі померти з тими ж кличами в горлі:

      – За царя! За отечество!

      – За цісаря! Слава!

      І якби день тривав рік, це тривало б рік, і якби вік – люди без упину вбивали б людей цілий вік.

      Але стало сутеніти й бойові дії пригасали, а коли вже стемніло, згасли дотла – і на поле битви з височини осіла тиша, і незгасні янгольські очі з подивом і жалем дивилися на це місиво трупів, майже трупів і ще не трупів.

      Рядового Василенка з офіцером Брусніциним оглушило вибухом гарматня[4], і вони лишилися неподалік австріяцьких шанців[5], коли російська атака захлинулась і відступила.

      Поночі вони очуняли, Брусніцин був поранений і крізь тихий стогін прошепотів:

      – Помоги, браток, помоги, солдатик.

      – Зараз… щас… вашскорóдь[6]… Рад стараться… – І Василенко заходився перебинтовувати офіцера. Невдовзі, видко, біль утамувався й Брусніцин замовк.

      Тільки огром незглибимого неба міріадами очей пильно й мовчки вдивлявся у світ.

      – Тиха ніч, свята ніч!.. – вихопився у Василенка спів колядки.

      – Гей, зітри сльози з віч!.. – раптом почулось десь знедалеку.

      «Господи! – раптом згадав Василенко. – Се ж сьогодні Святвечір».

      А колядка з австріяцького боку, на хвильку змовкнувши, звучала далі:

      Василенко підвів голову.

      Диво, але з окопу теж визирнула голова, визирнула співаючи: либонь, не боялася стати мішенню російської гвинтівки.

      Так вони обоє доспівали колядку. Потім той, з австрійського боку, завів «Спи, Ісусе, спи».

      Доспівали і її.

      Тоді зачулося:

      – Христос ся раждає!

      Василенко ніколи не чув такого вітання й одповів як знав:

      – З Різдвом Христовим будь крепкий!

      Тоді вони разом стали і – пішли один одному назустріч. Посередині спинилися, обнялись, поцілувалися на три боки і той, з австрійських шанців, спитав:

      – Ну, брате, якої будéмо співали?

      – А хоч би оцієї: «В Вифлеємі новина». Знаєш?

      – Чом нє!

      Вони проспівали цю, потім «Ангел Божий із небес», відтак «Коли ясна звíзда», опісля «Гей високо в темнім небі»:

      Василенко почув, як пролунав постріл, як вигукнув Брусніцин: «Проклятый хохол! Предатель!». Відчув, як його обпекло біля серця, але доспівав колядку:

      Доспівав – і вже аж тоді осунувся на руки побратимові й той, підтримавши, поклав його собі на коліна.

      – Гнатишак! Гнатишак! Schnell in den Schützengraben! Негайно в окоп! – почулося німецькою, а потім українською.

      Але Гнатишак, обнявши тіло Василенка, все співав і співав колядок, наче удвох, ні – таки удвох, і, либонь, вони удвох отак СКАЧАТЬ