Талісман. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

      «Джек, я Джек Сойєр, так, я той малий із Каліфорнії, королева цього світу була моєю матір’ю, от тільки я помер, і я знаю твого боса, я знаю Морґана – дядька Морґана, – і я розкажу тобі все, що ти захочеш знати, тільки припини дивитися на мене так своїми гіпнотичними очима, бо я лише дитина, а діти завжди роблять так – вони розповідають, розповідають усе…»

      А тоді він почув мамин голос, і суворість у ньому межувала з глумом:

      «Ти збираєшся все вибовкати цьому типу, Джекі? ЦЬОМУ типу? Від нього ж тхне відділом розпродажів чоловічої парфумерії, а сам він скидається на середньовічний варіант Чарлза Менсона [69]… Але чини так, як вважаєш за потрібне. Ти можеш надурити його, якщо захочеш – і навіть не спітнівши, – але чини, як вважаєш за потрібне».

      – Хто ти? – перепитав Озмонд, підсуваючись іще ближче, і на його обличчі Джек прочитав абсолютну впевненість – він звик отримувати всі потрібні йому відповіді від людей… і не тільки від дванадцятирічних дітлахів.

      Джек глибоко, рвучко вдихнув («Коли ти хочеш досягнути максимальної гучності – коли хочеш, щоб тебе почули на останньому ряду балкона, – застосовуй діафрагму, Джекі. Тоді звук легко проходить крізь голосові зв’язки назовні») і заверещав:

      – Я ЗБИРАВСЯ ПОВЕРНУТИСЯ! БОГОМ КЛЯНУСЯ!

      Озмонд, який нахилився ще ближче в очікуванні на розбитий, безсилий шепіт, відскочив, наче Джек простягнув до нього руку й ударив. Він наступив на хвостик однієї зі стрічок свого батога чоботом і мало не перечепився через них.

      – Ти Богом забитий малий виродок…

      – Я ЗБИРАВСЯ! БЛАГАЮ НЕ БИЙТЕ МЕНЕ, ОЗМОНДЕ, Я ЗБИРАВСЯ ПІТИ НАЗАД! Я НІКОЛИ НЕ ХОТІВ ПРИХОДИТИ СЮДИ. Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ…

      Капітан Фаррен стрімко кинувся вперед і вдарив його по спині. Джек простягнувся в багнюці, досі волаючи.

      – Він дурко, я ж казав тобі, – почув Джек капітанові слова. – Я прошу вибачення, Озмонде. Будь певним, я виб’ю з нього дух. Він…

      – Та що він узагалі тут робить? – завищав Озмонд. Його писклявий сварливий голос скидався на вищання базарної баби. – Що твій сопливий плюгавий байстрюк тут робить? І не намагайся показати мені його пропуск! Знаю, що він його не має! Ти протягнув його сюди, щоб нагодувати зі столу королеви… а ще, гадаю, щоб украсти срібло королеви… він поганий… одного погляду на нього достатньо, щоб збагнути, що він дуже, неприпустимо, зовсім поганий!

      Батіг знову клацнув, та цього разу не м’яко, як духова рушниця «Дейзі», а гучно та чітко, наче гвинтівка двадцять другого калібру, і Джек устиг подумати: «Я знаю, що зараз буде», – а тоді велетенська гаряча рука схопила його за спину. Біль пронизував його плоть і, здавалося, що він не стихає, а, навпаки, наростає. Він палив і доводив до божевілля. Джек скрикнув і скорчився в багні.

      – Поганий! Дуже поганий! Неприпустимо поганий!

      Кожне «поганий» супроводжувалося черговим клацанням Озмондового СКАЧАТЬ