Талісман. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на собі, проштовхнув Джека крізь іще одну штору з мішковини у передпокій, розташований за нею.

      – Фу! – тихо промовив капітан. – Мені це не подобається, зовсім, тут дуже смердить.

      Ліворуч, праворуч, знову праворуч. Джек почав розуміти, що вони рухалися до зовнішніх стін павільйону, а ще він мордувався питанням, як одне й те саме місце може бути зсередини набагато більшим, ніж здається ззовні. Тоді капітан проштовхнув його крізь дверцята, й вони знову опинилися на денному світлі; пообіднє сяйво було таким яскравим після мінливого мороку павільйону, що Джеку довелося негайно заплющити очі від сильного болю.

      Капітан не вагався. Бруд хляпав і пирскав під ногами. Пахло сіном, конями та лайном. Джек знову розплющив очі та помітив, що вони перетинають ділянку, яка може бути моріжком, кошарою для худоби чи просто оборою. Він побачив коридор між двома завісами, по інший бік якого квоктали курчата. Худорлявий чоловік, убраний лише в брудний кілт і плетені сандалії, скидав сіно в прочинений хлів, орудуючи вилами з дерев’яними зубцями. У хліві стояв коник, не більший за шетлендського поні[66], і понуро позирав на них. Вони вже проминули хлів, коли мозок Джека зрештою прийняв те, що бачили його очі: у коня було дві голови.

      – Гей, – мовив він. – Можна я знову зазирну в той хлів? Той…

      – Нема часу.

      – Але ж у коня було…

      – Нема часу, кажу. – Він підвищив голос і заволав: – Якщо я ще раз побачу, що ти байдикуєш, а не виконуєш роботу, – тобі перепаде вдвічі більше!

      – Такого не буде! – крикнув Джек (по правді, йому здавалося, що ця сцена вже не актуальна). – Присягаюся, це не повториться! Я ж казав тобі, що буду хорошим!

      Просто перед ними, у стіні з дерев’яних брусів, із яких навіть не обдерли кору, забовваніла дерев’яна брама. Та стіна скидалася на частокіл зі старих вестернів (його мати знімалася в кількох таких). На брамі були важкі клямри, але замикальної балки, яку вони мали підтримувати, на місці не виявилося. Її – товсту, наче залізничний шлагбаум – притулили до купи дров, що лежала ліворуч. Брама прочинилася десь на шість дюймів. Якийсь розладнаний внутрішній компас підказував Джекові, що вони обійшли павільйон і вийшли з дальнього боку.

      – Дякувати Богу, – сказав капітан звичним тоном. – Тепер…

      – Капітане. – З-за спини покликав голос – низький, оманливо недбалий, але причепливий.

      Капітан став як укопаний. Той голос покликав саме тої миті, коли переляканий Джеків компаньйон уже тягнувся до лівої частини воріт, щоб відчинити їх. Так, наче власник голосу спостерігав і очікував саме на цю мить.

      – Можливо, ви були б настільки люб’язними, щоб представити мене своєму… ем… синові.

      Капітан обернувся, обертаючи за собою й Джека. Посеред пасовиська стояв схожий на скелет придворний, який своєю присутністю руйнував гармонію пейзажу. Це був той, кого так боявся капітан, – Озмонд. Він глянув на них темно-сірими меланхолійними очима. І Джек побачив щось СКАЧАТЬ