Талісман. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

      – Що? – запитав Джек. – Піти назад? Гадаю, мама вже навіть продала той будинок – чи то здала його в оренду, чи ще щось. Спіді, я не розумію, що ти, в біса, намагаєшся зробити.

      На щастя для Джека, Спіді відповів йому не магічним ритмічним співом, а звичним голосом:

      – Джеку, закладаюсь, ти не пам’ятаєш, як ми зустрічалися раніше, еге ж?

      – Зустрічалися раніше? Де це було?

      – У Каліфорнії. Принаймні я гадаю, що це трапилося саме там. Не дивно, що ти не пам’ятаєш про нашу зустріч, Джеку-Мандрівнику. Вона тривала всього кілька хвилин. Це було в… дай подумать… це було чотири-п’ять років тому. Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого.

      Джек вражено звів на нього очі. Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого? Йому ж тоді було сім років.

      – Ходімо шукати мій маленький офіс, – мовив Спіді й відхилився від квиткової каси з тією ж таки незбагненною грацією.

      Джек рушив за ним, вигинаючись між високими опорами «американських гірок», чорні тіні яких скидалися на об’ємні моделі сітки для гри в хрестики-нулики, засипані шаром сміття з пивних банок та обгорток від цукерок. Доріжки «американських гірок» нависали над ними, наче недобудовані хмарочоси. Джек бачив, як Спіді рухався вперед із граційною вправністю гравця-баскетболіста, його руки звисали вздовж тіла, а голова була високо підведена. У густому мóроці під опорами обриси його постаті видавалися зовсім юними – Спіді виглядав років на двадцять.

      А тоді доглядач знову вийшов на палюче сонце, і п’ятдесят із лишком років посріблили його волосся і вкрили зморшками низ шиї. Дійшовши до останнього ряду опор, Джек завмер із відчуттям того, що вдавана юність Спіді Паркера підказує йому: Дивовиддя – десь тут, зовсім поруч, чигає на нього.

      Тисяча дев’ятсот сімдесят шостий? Каліфорнія? Джек пішов за Спіді, який прямував до малесенької червоної вартівні, що примостилася в дальньому кутку парку розваг біля паркану із сітки-рабиці. Він був певен, що не зустрічав Спіді раніше… та майже фізична присутність незбагненних фантазій викликала в його пам’яті інший спогад із давніх днів, враження і відчуття пізнього пообіддя сімдесят шостого року. Джекі бавився чорним іграшковим таксі за диваном у батьковому офісі. Батько та дядько Морґан знічев’я розмовляли про магію Дивовиддя. «Для них магія, як для нас фізика, розумієш? Аграрна монархія ґрунтується на магії, а не на науці. Та коли, блядь, до тебе нарешті дійде, скільки влади ми отримаємо, якщо дамо їм електрику? Якщо поділимося з потрібними хлопцями там сучасною зброєю? Ти хоч усвідомлюєш?»

      «Пригальмуй трішки, Морґане, я багато чого усвідомив із того, що ти, вочевидь, іще не збагнув…».

      Джек майже чув батьків голос – і ось особлива тривожна атмосфера Дивовиддя влетіла в тінистий смітник під «американськими гірками». Хлопчик знову рушив за Спіді, котрий відчинив двері маленької червоної хижки та сперся на них, усміхаючись без усмішки.

      – Щось тебе тривожить, Джеку-Мандрівнику. Щось, що гуде, наче бджола. Заходь у підсобку й поговори зі мною про це.

      Якби СКАЧАТЬ