Дарина – королева Франції, або Шляхами пірамід. Наталія Лавлєнцева

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ок виявився прохолоднішим, ніж вода. Теплий лагідний Дніпро наче кликав у свої обійми цієї дивної ночі. Його гладеньке плесо, таке ж чорне і зоряне, як небо над ним, зачаровувало блискучою мовчазною красою. Крок за кроком вона занурювалася в теплі річкові води. Невагомий дотик піднімався від ніг усе вище, до самих грудей, приємно лоскочучи гаряче дівоче тіло.

      Там, де небеса торкалися чорного обрію води, сходило над Землею величне сузір’я Оріону. Дарина повільно йшла просто на лінію зірок його поясу, що витягся майже перпендикулярно горизонту. Щойно остання зірочка виринула з води, як безкрає дзеркало Дніпра слухняно відобразило цю струнку зоряну стрічку, ніби возз’єднуючись із небесними сферами невідомих світів.

      Вона відчула непереборне бажання поринути з головою у цю невимовну красу, у цю єдність земного і небесного, в цю прекрасну ніч, що нависла над сплячим світом. Вдихнула повні груди повітря, що пахло рікою, водоростями й прибережними вербами. Прекрасні дівочі перси здійнялися на мить, аби одразу зануритися у чорні води Дніпра. Легкою хвилькою ріка зімкнулася над головою, мов перебираючи волосся тонкими мокрими пальцями.

      Тієї самої хвилини увесь світ наче завмер, а тоді раптом усе навколо закрутилося у водяному вирі.

      Що це? Що відбувається?!

      У вухах задзвеніло. Очей не розплющити, повіки налилися свинцем. Ні, дихати не можна! Дзвін усе голоснішав, наче хотів розірвати череп зсередини. Вона зненацька усвідомила, що не здатна поворухнути ані рукою, ані ногою – та й взагалі втратила розуміння, де вверх, а де низ. Де має бути дно, а де – повітря…

      Але ж у цих місцях завжди було пологе піщане дно!

      «Тут немає виру. Тут немає виру! Тут немає…» – майнуло в голові, а далі – тиша і пустота.

      Не треба було купатися цієї літньої ночі голяка.

      Розумні та розважливі дівчата не вчиняють таких дурниць. І не втрапляють в такі історії.

* * *

      Це була одна з останніх ночей літа, саме останньої серпневої неділі. Той час, коли наприкінці насиченого літнього життя якось по-дитячому чекаєш дива. Великого чи хоч більш-менш помітного дива – на достойне завершення тих довгих прогулянок зеленими черкаськими парками, відпочинку на узбережжі Дніпра, посиденьок із друзями до ранку. І наче зовсім не віриться, що невдовзі всьому цьому прийде край: просто так, без якихось значних завершальних подій. І тому чекаєш десь у глибині душі цього переливчастого фінального акорду, дзвінкі ноти якого ще довго бринітимуть довгої осінньої пори – одноманітної та недружньої, вже бідної на пригоди й визначні події.

      Тільки хто ж міг знати, що цей акорд буде таким несподіваним, довгим і гучним, що змінить усе навкруги, змусить в буквальному сенсі виживати й шукати вихід звідти, звідки виходу немає? Як, власне, і входу…

      Але поки що саме така чарівна ніч прийшла на зміну гучному веселому вечору тієї останньої неділі серпня. Дарина з Оленою гарно проводжали цю прекрасну пору в невеличкій милій ресторації просто на березі Дніпра. Ні, гарно – це не означало упитися й горлопанити щось непотрібне на весь голос, час від часу сповзаючи під стіл. Треба сказати, що обидві юні панянки були добре виховані, навчалися в університеті, відвідували художні виставки, любили музику та співи. Ось і тепер їх запросив послухати виступ «живих» музикантів давній друг Микола, гарний скрипаль і просто хороша людина. Потім ще довго сиділи за столом, сміючись та згадуючи це прекрасне тепле літо, коли можна гуляти до ранку з друзями, співаючи під пару мелодійних гітар в парку, та розглядаючи ясні сузір’я у синьо-чорному небі.

      Як не вистачатиме цього, коли прийдуть холоди, й пальці замерзатимуть, не відчуваючи захололих струн, а прохолодний подих осінньої ночі забиратиметься під курточку. І вже ніхто не гулятиме до ранку, зустрічаючи рожевий світанок дорогою додому…

      – А давайте підемо до Дніпра, – несподівано запропонував Микола, коли остання пісня з динаміків стихла, й стомлені офіціанти заходилися ретельно прибирати покинуті столи.

      – Вночі?

      – Ну а що? Наостанок. Тобі що, далеко додому йти?

      – Ні.

      – І мені недалеко. І їй недалеко. Все, вирішено.

      Авантюра видавалася цікавою і романтичною. Справді, чому б і ні? Всі троє жили в районі портів, відповідно добре знали ці місця. Нічого поганого не мало трапитися.

      Неширока асфальтована дорога то піднімалася на пагорб, то спускалася донизу, то знов підіймалася. Ліворуч височіли крани вантажного порту. Час від часу в проміжках між пагорбами виблискувало чорне плесо Дніпра. Праворуч ховалися у темряві сплячі дев’ятиповерхівки. За квартал їх змінили затишні будиночки приватного сектору, що потопали в зелені, ховаючись за нескінченними парканами.

      Здавалося, що і небо кольору синього авантюрина теж вигнулося вздовж пагорба – аби схилитися аж на обрії, десь за СКАЧАТЬ