Поринь у книгу. Влад Ковтуненко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – О! Вітаю! Не можу ж я поставити тобі двійку в день народження, – вона відкрила класний журнал, який лежав поруч. – Поставлю тобі за сьогодні шість. Уперше і востаннє. Виконуй завдання так, як сказано, а не так, як хочеться. І давай без сперечань із кожним моїм словом. А то розізлюся по-справжньому.

      – Добре, – відповів хлопець і повернувся до дверей. – До побачення.

      Не чекаючи відповіді він вибіг із класу, гримнувши за собою дверима. Віддаляючись від кабінету старої вчительки, хлопець із полегшення видихнув.

      Ельвіра Дмитрівна залишилась одна й невдоволено стисла ручку в руці.

      – Хоча б подякував. Ні, навіщо? Шість йому не подобається. Добре, залишимо двійку, – вона написала в невеличкій клітинці поруч із прізвищем «Овсієнко» велику, виведену жирною лінією двійку. – Плюраліст мені знайшовся. І не таких приборкували.

      2

      Максим мчав коридором і лише іноді оглядався назад. Здавалося, якщо він не спуститься на перший поверх якнайшвидше, Ельвіра виповзе зі свого кабінету, мов якесь чудовисько із фільмів жахів, та дістане його. І знову почне виїдати мозок розповідями про те, що лише вона знає все на світі й ніхто не сміє з нею сперечатися.

      Коридори опустіли швидко. Учні покинули ліцей із першим дзеленчанням дзвоника. Ніхто не бажав залишатися в цій будівлі надовго. Коли вранці приходиш на навчання – цілий день тільки й думаєш про те, якби швидше піти додому, подалі від підручників, нудних уроків та ще занудніших вчителів.

      Швиденько забравши із роздягальні куртку, хлопець одягнувся та вийшов з ліцею. Варто було опинитися на вулиці, як холодний вітер пройшовся тілом, розтріпуючи світле волосся та пробираючись під одяг. І це травень. Такому холоду позаздрив би й грудень.

      Крізь затягнуте хмарами небо ледь пробивалося сонячне світло, але все навколо залишалося похмурим, навіюючи смуток. Зіпсований на уроці настрій Максима погіршився. Навіть передчуття поїздки з батьком у парк та кафе не допомагало повернути усмішку. Єдине, чого зараз бажав Максим: щоби цей день скінчився й настав новий – сонячний і радісний.

      Максим обвів поглядом подвір’я ліцею. Здавалося, вони розмовляли з Ельвірою хвилини дві, однак за цей час усі учні встигли роз’їхатись по домівках. Скрізь пусто, і лише шум проїжджаючих повз ліцей автомобілів оживляв усе навколо.

      Максим подивився на вулицю за воротами. Машини батька ніде не було. Невже він знову запізнюється? Хлопець пройшов до воріт. На тротуарі, де батько завжди залишав свій «Range Rover», стояло лише чотири незнайомих автомобілі, котрі, найімовірніше, належали вчителям, які досі залишались у ліцеї та закінчували вовтузитись із журналами.

      Запізнення батька не дивувало, адже він ніколи не приїжджав вчасно, майже завжди змушуючи Максима чекати то двадцять хвилин, то півгодини. Робота в нього важка, тому розрахувати час було неможливо. Та хіба він не міг спробувати приїхати вчасно хоча б сьогодні? У день народження сина.

      Максим сів на СКАЧАТЬ