Цензор снів. Юрій Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дуже милі, уважно слухають, що їм розповідаю. Нема дня, щоб не згурдилися довкола й не прохали снувати мою оповідь далі. Прекрасні люди. Їхні очі – добрі й ласкаві – пестять мене, мов промені сонця. У саду, де так пахне бузок, ми сідаємо собі на траві, і я розповідаю, розповідаю… І мені хочеться жити, щоб розповідати далі всім цим прекрасним людям, що я переживав, що відчував, як виборсувався в цьому житті… Їхні обличчя напливають звідусіль до мене, мов пушинки кульбаби, я вловлюю їхній подих, і мені стає так само легко, як і будь-якій пушинці…»

      Так він одного разу признався нам. Лежачи на траві й дивлячись у небо, він усміхався лагідно, так, як тільки він й умів, усміхався, як до своїх дітей, яких сотворив і викохав. І тепер, коли його вже нема серед нас, я хочу донести всі його слова, вимовлені й не вимовлені, всі його роздуми, озвучені й не озвучені, але які мені вдалося вхопити.

      Цензор – так ми його називали, і так я збираюся називати його впродовж усього часу, поки розповідатиму про нього. Ім’я його нічого вже не скаже наступним поколінням, а ті, що знали його, померли, хоча сам він, розповідаючи про себе, не цурався свого імені, однак ми ніколи так і не наважилися промовити його, воліючи звертатися «пане Цензоре», а він задоволено кивав своєю сивою головою, і я певен був, що звучало це йому, як «Цезар». Хоча останні роки свого життя він уже цензором не був, ніхто вже його не страхався, і коли він нарешті пішов на пенсію та перетворився на такого собі добродушного дідка, який полюбляє посидіти за пивом у кнайпі, то навіть ті, чия доля інколи залежала від одного поруху руки з олівцем, не впізнавали його. Цензора також можна було бачити на прогулянці з паном Кравчиком, його найближчим товаришем, якого він часто кликав Гером. Так, бувало, і звертався: «Ось що я скажу тобі, любий Гере». Він вів собі тихе впорядковане життя, сповнене скромності й відчуття власної незначущості, мов Наполеон на Ельбі, хоч і не жив на острові, але ні з ким не входив у ближчий контакт, усіх тримав на відстані, допускав лише до себе пана Гера й мене. А проте душа Цензора не дрімала, він і далі запоєм читав книжки, купував їх цілими пачками, все те, що почало видаватися за Незалежності, коли цензура зникла. Він продовжував читати й креслити своїм червоним олівцем, ба більше, він не просто викреслював рядки чи й цілі сторінки, а вписував нові, він мовби ставав співавтором цих книжок, які вийшли без цензури.

      «Цензура – це мистецтво, – казав він, – це щось, може, навіть вище за мистецтво, бо мистецтво твориться натхненням, й інколи без здорового глузду, а цензура – це мистецтво розуму, найвищого розуму. Скільки разів доводилося ледь не дослівно переписувати твір, який потім виходив під прізвищем іншої людини, без жодних навіть натяків, що і я там приклав свою руку, хоча я виразно бачу всі свої сліди, всі ті вістові стовпчики, забиті на окремих ділянках твору».

      І так тривало доти, доки не потрапив сюди, і щойно тут він розкрився серед оцих, як він любив повторювати, прекрасних людей. Бо хто ж, як не ми, зміг оцінити його велич? Велич Цензора. Цезаря! І тут нема перебільшення, бо не письменники творять літературу, а цензори. Вони, мов деміурги, формують світ, уявлення, звичаї, мораль і несуть правду, а не фантазійні виверти літераторів.

      Він мені показав свій записник, де було занотовано все про жінок, з якими він переспав, я подивувався ясності його розуму, його пам’яті, бо про кожну міг розповісти щось цікаве. Там також було акуратно вказано місце, де відбулися любощі, час їхнього тривання і особисті враження після них. Серед цих жінок були й поетеси, що віддавалися йому за те, аби він не надто чикрижив їхні й без того куценькі збірочки, аби поглянув крізь пальці на двозначні метафори, хоча при цьому він неабияк ризикував, бо потім обов’язково вигулькував пильний комуніст, який у доволі невинній фразі вбачав антисовєтську пропаганду й буржуазний націоналізм. Але Цензор був понад цим усім, він мав купу орденів і медалей, як, зрештою, і пан Гер, і коли вони виходили на парад, мило було поглянути на всі ті їхні відзнаки, за якими стояли неабиякі подвиги.

      Нам добряче пофортунило, що ми з ним зазнайомилися. Я все життя був стенографістом, маленьким таким непомітним чоловічком, який знав своє місце – ззаду або збоку і ніколи попереду. Мене кидали на всілякі конференції, збори, судові розправи, наради, все життя я тільки те й робив, що чиркав папір. Врешті зі мною сталося оте… Не знаю, як назвати. Так само, як і Цензор, що продовжив свою шляхетну працю навіть на пенсії, коли вже від нього ніхто її не вимагав, і від його рішення вже нічого не залежало, я теж, одійшовши від своєї рутинної праці, не зміг порвати з нею до останку. Я й далі носився з блокнотиками й фіксував геть усі звуки: все, що говорить моя дружина, брязкіт посуду, дзенькіт трамваю, шум дощу, шелест листя, посвист чайника, рипіння кватирки, шурхіт мишей… Я виходив на вулицю й нотував цвірінькання горобців, гавкіт собак, скрегіт гальм і кроки перехожих. Мене захопило це так, що я не міг себе стримувати. Плюскіт води в ставку, який я нотував уранці, переслідував мене весь день, наче музика, почувши яку, не можеш забути. Так я й ходив із тим плюскотом у голові, я відчував, що на мене покладено дуже значні обов’язки. Я мушу стояти на варті часу й фіксувати геть усе, що діється довкола, і мушу писати правду, СКАЧАТЬ