Паперова лялька. Тетяна Тіховська

Чтение книги онлайн.

      Дійшли. На березі Дніпра не так відчувається спека. А вода – як молоко з-під корови. Яка все ж таки розкішна ріка! Куди там Сені – так, канал, трошки більший за струмочок, суцільно закутий у бетон. А Дніпро! – широкий, суднохідний, вбраний в смарагдові шати! Аби не спекота. Чи то день сьогодні такий? На небі ані хмаринки, сонце пече немилосердо, а ріка так і вабить зануритися і не вилазити з води.

      На березі – рясно-рясно людей. От якась пані доволі поважного віку засмагла як тубілець. Мабуть, відпочиває тут щодня. Он якась родина вивела із задухи міського помешкання дітей і песика. Такий собі кумедний песик – здається, тер’єрчик. Попри спеку біга, як навіжений, вздовж берега і приносить хазяям усяку погань. От приніс і поклав до ніг мокрий напівзотлілий корч. Дуже потрібна річ. Побіг далі.

      От молода родина привела двійко маленьких хлопчаків. Близнюки. А тато в них, вочевидь, має азіатське коріння. Тоді зрозуміло – у них чомусь хлопчики народжуються набагато частіше, ніж дівчатка.

      От молода родина привела двійко маленьких хлопчаків. Близнюки. А тато в них, вочевидь, має азіатське коріння. Тоді зрозуміло – у них чомусь хлопчики народжуються набагато частіше, ніж дівчатка.

      Песик знов щось приніс. Що там цього разу? Здохла риба. Годувальник.

      Як дивитись на небо з землі, здається, навіть літак пересувається, як спритний равлик. Як тоді помітити рух хмаринки, яка лише править за наочну позначку двобою двох невидимих велетнів – холодного і гарячого повітря?

      На край сонця напливла низька бузкова хмара, завмерла на деякий час і посунула далі.

      А в цей час невидимі велетні вирішували, кому панувати над цією місциною найближчого часу. І ніхто не збирався поступатися.

      Родина із песиком десь поділася – щось він почав скавчати. Катруся, що накупалася аж до синяви, сидить на пляжній ковдрочці і вдягає ляльку. Мабуть, у принцесу. Перепрошую. Зараз дівчатка грають не в принцес, а в Белль, Жасмин і Аріель – вироблених на один кшталт діснеєвських красунь.

      Наче здійнявся невеличкий курний стовпчик. Чи то від спеки мариться?

      Хмара насувалася на сонце дедалі більше. А велетні вже випробували силу, тиснучи один на одного, підхоплюючи своїми пасмами куряву, дрібне сміття, пісок.

      Декотрі, ті, що відпочивали, почали збиратися додому – чи то завчасно так вирішили, чи то відчули наближення негоди. Але таких була меншість. Більшість залишалась на березі: адже тільки-но була така приємна погода. От тільки хмарка пропливе…

      Велетні відступилися на крок один від одного – і з усієї люті помчали, нахиливши лоба, один на одного з єдиною метою: розчавити, знищити, перемогти. На землі здійнялась курява, пісок засліплював очі, віти дерев перепліталися і ламалися, а на небі, там, де стрілися два велетні, виблиснула блискавка, і, звуком наздоганяючи світло, пролунав грім.

      Уже самі безтурботні зрозуміли: бути хлющу. Кидали до ковдрочки всі речі (потім розберемо), хапали цей куль та бігли до найближчого «грибочку». З боку одного лантуха щось ковзнуло назовні і одразу було підхоплене і покручене вітром.

      – Лялька! Моя лялька!

      Уперіщив дощ.

      Книга перша

      Агата

      1

      Сніг білий, сліпучий. А земля чорна, грузька.

      Агата стоїть біля свіжої могили на центральному мінському кладовищі. Думки вже не б’ються, як пташка в тенетах, а ледь-ледь ворушаться. Але цей їх монотонний рух доводить до божевілля, як витончені китайські тортури: крапля по краплі. Невже їй не всі випробування відміряні? Невже наостанок було потрібно пережити свою власну дитину? Щойно закінчилась війна, двійко діток, чоловік. Жити й жити. Сорок два роки – чи то вік, щоб піти від нас назавжди? Як же важко ховати дитину – першу, найбажанішу, найвродливішу! Чи не це прочитала по руці циганка, що ворожила їй дуже-дуже давно? Прочитала – і не захотіла сказати, аби не отруїти щасливих років.

      …Це було на Волині. Агата, мов на крилах, поспішала додому з вечірки. Серце радісно і млосно калатало: її запросив на танок такий красень, справжній принц! Звісно ж, останній польський король правив сто років тому[1] І які принци в маленькому містечку Ратне, яке було то задвірками Російської імперії, то Польського королівства? Але хто б це ще міг бути? На ньому був френч з блискучими ґудзиками, з кантами. На кашкеті – герб. Зросту він був велетенського, особливо поряд з Агатою, яка навіть високою зачіскою ледь-ледь сягала його грудей.

      А коли він став на коліно, аби запросити її на мазурку, їх очі були майже на одному рівні.

      Що за очі! Зелені, мрійливі. Їх оточують золотаві пухнасті вії. Такого ж кольору густе кучеряве волосся і хвацькі вуса, підкручені догори. Він вивів її на середину зали, СКАЧАТЬ