Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ простягнула руку й торкнулася пальцями скла. Це було схоже на те, ніби чорна морська зірка чітко вималювалася на тлі бляклого неба. Дайна озвалася нещасним мурмотінням:

      – Це скло також неправильне, – стиха пролепетала вона тим самим голосом сновиди.

      – Дайно… – почала Лорел.

      – Шшш, – відгукнулася дівчинка, не обертаючись. Вона стояла проти вікна, як та мала, що чекає на батька з роботи. – Я щось чую.

      Ці промовлені пошепки слова вселили в голову Алберта Кавснера якийсь німий, безтямний жах. Він відчув, як щось давить йому на плечі і, опустивши очі, побачив, що, схрестивши руки на грудях, сам учепився в себе.

      Браян прислухався зі всією своєю увагою. Він почув власне дихання і дихання інших… проте більше нічого не чув.

      «Це тільки її уява, – подумав він. – Ото й усе».

      Але залишався заінтригованим.

      – Що? – настійливо запитала Лорел. – Що ти чуєш, Дайно?

      – Не знаю, – відповіла дівчинка, не відвертаючись від вікна. – Там ледь чутно. Мені було подумалося, що я це чую, коли ми спустилися з літака, та потім я вирішила, що це лише моя уява. Тепер я чую цей звук трішки краще. Я чую його навіть крізь скло. Цей звук… він трохи схожий на рисові пластівці, коли заллєш їх молоком.

      Браян обернувся до Ніка й запитав стиха:

      – Ви чуєте що-небудь?

      – Та нічогісінько збіса, – відповів Нік таким самим, як у Браяна, голосом. – Але вона сліпа. Вона звикла примушувати свої вуха працювати з подвійною ефективністю.

      – Я думаю, це істерія, – мовив Браян. Тепер він уже шепотів, майже торкаючись губами Нікового вуха.

      Дайна відвернулася від вікна.

      – Ви чуєте що-небудь? – передражнила вона. – Та нічогісінько збіса. Але вона сліпа. Вона звикла примушувати свої вуха працювати з подвійною ефективністю. – Дайна зробила паузу, а потім додала: – Я думаю, це істерія.

      – Дайно, що це ти таке говориш? – розгублено, злякано запитала Лорел. Вона не чула мурмотіння Браяна й Ніка, хоча стояла до них набагато ближче, ніж Дайна.

      – Запитайте в них, – сказала Дайна. Голос у неї тремтів. – Я не божевільна! Я сліпа, але не божевільна!

      – Гаразд, – промовив Браян вражено. – Гаразд, Дайно. – А потім до Лорел: – Я балакав з Ніком. Вона нас почула. Аж звідтіля, від вікна, вона нас почула.

      – У тебе класний слух, золотко, – похвалила Бетані.

      – Я чую те, що чую, – сказала Дайна. – І я таки чую щось отам. У тому напрямку. – Дівчинка показала крізь вікно на схід. Вона обвела їх своїми незрячими очима. – І воно лихе. Там цей жахливий звук, цей лячний звук.

      Дон Ґефні нерішуче промовив:

      – Якби ви впізнали, маленька міс, що воно таке, нам би це допомогло, можливо.

      – Я не можу, – відповіла Дайна. – Але знаю, що воно ближче, ніж було. – Вона знову одягла свої темні окуляри, рука в неї тремтіла. – Нам треба забиратися звідси. І нам треба забиратися швидше. Бо СКАЧАТЬ