Артем Стеценко розповідає. Лідія Гулько

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ крону дерев. У її гущавині красиво співали пташки. Поміж сизого листя зеленіли невеликі яблучка.

7

      Спускаюся на перший поверх. На столі, під рушником, хліб, варене м’ясо та яйця, мед. Вмикаю чайник. Жую бутерброд, роззираюся. Переводжу погляд за відчинене вікно. Воно виходить у садочок. Я закляк. На мене незмигно дивився Забіяка.

      Показую птахові язика і удавано-погрозливо махаю до нього кулаком. Півневі не сподобався мій жест і вираз обличчя. Він сердито кудахкав.

      Наминаю бутерброд і слідкую за півнем. Він невеликий. У підлітковому віці, напевне, був сніжно-білий. Тепер пір’я на ньому жовтувате. Але не все. На крилах і у хвості довгі зелені пір’їни. Такі самі лежать на спині та грудях когутика. Дуже симпатично. Ніби попона. Гребінь густо-червоний і грайливо звисає на бік. Очі теж червоні, а навколо них широкий жовтий обідок.

      Півень мені сподобався. Чому б мені з ним не подружити? Адже птахів приручають. Наприклад, у цирку я бачив дресированих голубів. А кури теж птахи. Значить, півня можна видресирувати. Він ходитиме за мною, як песик, як вірний друг. Виконуватиме всі мої команди.

      Переповнений теплими почуттями, дрібно кришу хліб, а крихти кидаю через вікно. Кури швидко їх підібрали. Звели голови й дивляться на мене. «Дай ще, хлопчику, хліба», – промовляв той погляд. От тільки Забіяка не зійшов з місця. Гордо, з відстані спостерігав за мною.

      Раптом згадую про свої щоденні обов’язки. Чому я досі в будинку? Адже кури голодні. Зерна і води у тазах нема. Дно в них світиться…

      Та мої побоювання були марними. Турботлива тітонька і зерна насипала для курей вдосталь, на цілий день, і води налила у другий тазик.

      Пригадую й інші свої завдання. Згідно з номером «Друге» належало перераховувати курей. Скільки всього у нас курей, про те я не запитав тітоньку. Сама вона мені теж чомусь про те не сказала. Однаково потрібно їх перерахувати.

8

      Сонечко пригрівало все сильніше і сильніше. Розморені спекою домашні птахи залізли в кущі жовтої смородини. Розклавши крила, вони дрімали.

      Поки я шукаю палицю, якою вижену курей з-під похилих і розлогих гілок смородини, то розкажу про цю дивовижну рослину. На Київщині такі чудові кущі не ростуть. У всякому разі, там я їх не бачив. Цієї пори на галузках достигають ягоди. Вони дрібні, продовгуваті й мають довгі сухі хвостики. Спілі ягоди на смак приємні і солодкі. За кольором вони нагадують темний бурштин.

      Пригадую, коли моя сім’я гостювала у тітоньки під час моїх весняних канікул, то гнучкі стебла кущів були вкриті жовтими квіточками. Тоді моя мама сперечалася з Людмилою. Мама доводила: жовтої смородини в природі не існує. Правильна назва рослини – агрус. Але Людмила не погоджувалася з мамою, стояла на своєму: жовта смородина і тільки. Подумки я підтримав тітоньку. По-перше, не хотів сперечатися з мамою. Адже вона беззастережно погоджувалася лише зі своїм чоловіком, а з іншими відстоювала свою думку до кінця. По-друге, я знав, що агрус колючий. А гілки кущів, що ростуть у тітоньки, гладенькі. До того ж ці кущі величезні й такі розлогі, що гілля торкається СКАЧАТЬ