Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

Чтение книги онлайн.

      – А що ж мені… онанізмом заніматися, чи що?

      Катерина відповіла:

      – Дурниці ви, хлопці, говорите. Просто до рук прибрати себе не можете. Розперезалися. Когути ви непманські. У вас ще двадцятий рік говорить; крой і все, а там розберемось. Ні, тепер вже час і тут на неп переходити, а ви непманщину розвели. Раніш на фронтах то, може, й думати про це ніколи було, а тепер…

      – А, ти хочеш, щоб ми до старого повернулися. Любов «до гробовой доски»? Не віримо ми в неї тепер. А сім’ю заводити? Ми полюбовно… Хочеш? Хочу. Ходім. Все на товариських началах.

      – Ну, звичайно, а з ким ви гуляєте? З баришнями всякими радянськими та з покоївками.

      – У всіх однакове…

      – Розумно сказано.

      – Та й комсомолки не від того, щоб погуляти.

      – Це ще гірше. А з клубу, що ви зробили. Тільки й чуєш. Та аборт зробила, та вчора з Іваном, а завтра з Степаном.

      Хтось здивовано спитав її:

      – Чого ти власне казишся? Чого ти хочеш?

      Катерина:

      – Гармонії.

      – Двохрядки? – засміявся хтось.

      – Дурні, – сказала, а один із хлопців безнадійно махнув рукою.

      Андрій:

      – Переказиться.

      – От ви то переказитеся, і женитеся потихесеньку. Ще й візьмете яку-небудь гуску дурну… Так щоб могла для вас затишний куток створити. Щоб не заважала, та дома сиділа, а ви будете політикою займатися, справами всякими. Не вам шукать нових форм…

      – Шукали. У всіх дівчат однакові форми, – крикнув Іван, – а ти тільки дівчат спантеличуєш своїми теоріями.

      Сьогодні справді розбила усіх на два ворожі табори. Коли вона відходила, то чула, як одні казали, «а що ж, воно правильно», але хтось крикнув: «когутка чортова».

      – Ну, чому ж вони? – питала в Михайла і Петра, – я ж правду казала; в карти грають, пиячать… А пішла на Гантке[1], в кіно, так не можна й пройти: лізуть… Та мене ще знають, то не дуже, а якусь там дівчину оточили, сіпають, регочуться, насилу одбила… Та й то так штовхнули в груди, що й досі болять. Чому вони; я ж правду казала.

      Михайло посміхнувся: наївна.

      – Ну, нічого. Отже, привчаємо потроху, вже в залі цигарок не палять і не лаються.

      А Петро намагався:

      – Хто вдарив? Хто вдарив, халєра на його голову! От зараз повернуся й морду наб’ю.

      Але Катерина сказала, що й сама з ними впорається.

      – Вони в мене ще затанцюють, – і стиснула кулаки.

      Справді, її таки трохи побоювалися. Ніколи вона нікуди не скаржилася, але вміла сказати влучне слово і згадати те, або інше саме тоді, коли це було найбільш неприємним.

      Та й зачіпати її було небезпечно, – захищали.

      – В неї пів посьолка закохано, – казала шпана… – Королева яка!

      А найбільше боялися, як причепить вона яке прізвисько, так уже і прилипне.

      Якось СКАЧАТЬ