Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Вона витирає очі.

      – Я не повинна була вам розповідати цього. Що вам до нього? Вибачте мені. Але часом не знаєш, куди…

      – Нічого, – втішаю я її, – ми до такого звикли. Сюди приходять лише люди, котрі втратили своїх близьких.

      – Звичайно, але не так..

      – І так теж. В ці сумні часи таке трапляється частіше, ніж ви думаєте. Тільки за останній місяць сім випадків. Завжди є люди, які потрапляють у безвихідь. Значить, порядні люди. Непорядні викручуються.

      Жінка не зводить з мене погляду.

      – Ви вважаєте, що можна буде поставити надгробок, коли його поховають не в освяченій землі?

      – Якщо у вас є дозвіл на могилу, то можна. А на міському кладовищі – без сумніву. Якщо хочете, можете вибрати пам’ятник зараз, а коли все буде в порядку, вам залишиться тільки забрати його.

      Вона оглядає надгробки, потім показує на третій за розміром серед найменших і питає:

      – Скільки коштує отакий?

      Завжди те саме. Бідні ніколи не питають відразу, скільки коштує найменший, вони не роблять цього ніби з якоїсь дивної поваги до смерті і до мертвих. Вони не хочуть відразу ж питати про найменший, а що потім доведеться брати саме його, то вже інша річ.

      Я нічим не можу їй допомогти: цей камінь коштує сто тисяч марок. Її стомлені очі злякано дивляться на мене.

      – Ми не можемо стільки заплатити. Це набагато більше, ніж…

      Я й сам розумію, що це набагато більше, ніж у них залишилось від спадщини.

      – Візьміть тоді оцей маленький, – пропоную я. – Або просто плиту, а не пам’ятник. Ось цю, дивіться, вона дуже гарна. Плита коштує всього тридцять тисяч марок. Адже вам тільки хочеться, щоб було відомо, де похований ваш чоловік, а на це плита так само годиться, як і пам’ятник.

      Жінка оглядає плиту з пісковика.

      – Так, але…

      У неї мабуть ледве вистачить грошей, щоб заплатити наступного місяця за квартиру, однак вона все-таки не хоче купувати найдешевший надгробок – наче бідоласі тепер не все одно. Якби вона замість цього краще розуміла його раніше і менше рюмсала з дочкою, він, напевне, був би ще живий.

      – Ми можемо позолотити напис, – кажу я. – Тоді плита матиме цілком пристойний, благородний вигляд.

      – За напис платити окремо?

      – Ні, його ціна входить у загальну суму.

      Це неправда, але я нічого не можу з собою подіяти: жінка така безпорадна в своєму чорному одязі. Якщо вона зараз захоче довгої цитати з Біблії, то я пропав: напис коштуватиме більше, як сама плита. Але жінка просить поставити лиш прізвище і дати: 1875–1923.

      Вона витягає з кишені купу пом’ятих, але старанно розправлених і перев’язаних пачками асигнацій. У мене аж подих перехоплює – розрахунок наперед! Такого вже давно не траплялось. Жінка сумлінно відраховує три пачки. В неї майже нічого не залишається.

      – Тридцять тисяч. Перевірите?

СКАЧАТЬ