Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чужі одне одному: між нами не існувало жодного містка, ми не мали змоги порозумітися, не мали й потрібних для цього слів – тільки десь на порозі нашого життя тлів сторожовий вогник, який ми бачили і кожне по-своєму розуміли, наче глухонімі сліпці, котрі і розмовляли, й чули, й бачили і тому були ще набагато нещаснішими та безпораднішими. Що змусило її прийти до мене? Я не знав цього і ніколи не знатиму – причина похована у її свідомості, як людина в камінні під час гірського зсуву, – але я також не розумів, чому, незважаючи ні на що, ці дивні стосунки з нею так хвилюють мене. Адже я знав її стан, знав, що вона має на увазі когось іншого, коли говорить зі мною, і все-таки це викликало в мене поривання до чогось незнаного, бентежило мене, робило інколи без будь-якої підстави щасливим або нещасним.

      До мене підходить маленька сестра:

      – З вами хоче поговорити начальниця.

      Я підводжусь і йду слідом за нею. На серці в мене трохи неспокійно. Либонь, котрась із сестер підглядала за нами, і начальниця хоче мені сказати, що я можу розмовляти тільки з хворими, яким понад шістдесят років, або вирішила взагалі відмовити мені, хоч головний лікар і заявив, що для Ізабели корисно бути в товаристві.

      Начальниця приймає мене в своїй вітальні. Тут пахне воском од підлоги, доброчесністю й милом. Сюди не проникає подих весни. Начальниця, худорлява енергійна жінка, зустрічає мене ласкаво: вона вважає мене бездоганним католиком, що любить Бога і вірить у Церкву.

      – Скоро травень, – каже вона, дивлячись мені просто у вічі.

      – Так, – відповідаю я і переводжу погляд на білі, як вишневий цвіт, гардини та чисту блискучу підлогу.

      – Тому ми й подумали, чи не влаштувати нам травневі відправи.

      Я мовчу, але в мене відлягає від серця.

      – В міських церквах тепер щовечора о восьмій годині будуть відправи, – пояснює начальниця.

      Я киваю головою. Я знаю ці відправи. В присмерку струмує ладан, блищить дароносиця, а після відправи молодь ще довго гуляє на цвинтарях під старими деревами, де гудуть хрущі. Правда, я туди ніколи не ходжу, але пам’ятаю це ще з довоєнного часу. Тоді починалися мої перші пригоди з молодими дівчатами – дуже хвилюючі, таємничі й невинні. Однак я не маю особливого бажання цілий місяць приходити сюди щовечора о восьмій годині, щоб грати на органі.

      – Ми хотіли б принаймні хоч щонеділі мати увечері відправу, – каже начальниця, – я маю на увазі святкову відправу з органною музикою і «Te deum». Звичайно, в нас і так будуть щовечора відправи для сестер.

      Я обмірковую пропозицію. У неділю ввечері в місті нудно, а відправа триває не більше години.

      – Платити ми зможемо небагато, – пояснює начальниця. – Стільки, як за месу. Для теперішніх часів це мало, правда?

      – Так, дуже мало, – відповідаю я. – У нас же там інфляція.

      – Я знаю. – Вона нерішуче дивиться на мене. – В церковному СКАЧАТЬ