Повія. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

      Де се вона? Що з нею діється?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату… Це її хата… і плач – Христі, і гомін – Одарки.

      – Де я? – було її перше слово.

      – Дома, тіточко, дома, – одказала Одарка.

      – Це ти, Одарко… Ти, Христе… Ти ще коло мене… Слава Богу… – шептала вона, то закриваючи, то відкриваючи очі. – О, як мені трудно! Як мені трудно! І чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? – далі вже з плачем почала Пріська. – От тобі й сон… Оце той сон!.. оце та напасть… оце те лихо… Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?

      – Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! – припадаючи до матері, утішала її Христя.

      – Ти тут, тут… – шепче Пріська. – Ні, тебе вже тут немає. Ти вже не моя… Одняли тебе від мене.

      Христя прикро на матір дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.

      – Я ж тут, мамо. Хто мене одніме від вас?

      – Добрі люди, дочко… Їм завидно, що ти в мене ростеш… Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка… ти – наймичка… Чи твій батько тому виною, чи добрі люди – не знаю. Загнибіда з міста однімає тебе від мене за якісь п’ять рублів, котрі то в подушне пішли, то Грицько украв… За їх тебе беруть від мене одслужувати… Оце той сон… Оце той проклятий сон! – плаче та розказує Пріська.

      Христя схлипує, а Одарка – тільки похилилася… Слухає рвану Прісьчину річ, і вразливі смуги бігають по її широкому зблідлому виду. Сама мати, вона поняла Прісьчине лихо, вона поняла, що з Пріською було, чого її принесли додому обмерлу… Страшною стороною стало проти неї людське життя; гіркі, як полинь, думки будило воно у її голові, думки про розор сім’ї… От і в неї ростуть діти – і в неї пооднімають їх… І ніхто не згляне, ніхто не подивиться, як болітиме материне серце… Вона назнарошне підняла голову, щоб ще раз подивитися на Пріську, побачити і навіки запам’ятати її мучене лице…

      Сонце саме сідало; у хаті червоно-червоно… Прісьчине лице серед того червоного світу ще виглядало страшнішим: бліде, жовте, здавалося, воно плавало у крові.

      Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце обливається кров’ю від жалощів… «А людям усе байдуже, – подумала вона. – Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-боліти?»

      У той саме час Грицько вернувся додому.

      – Слава Богу! – увійшовши у хату, радо вимовив він, – здихався таки чорта!

      – Якого? – питалася Хівря.

      – Притиківну випер суд у місто служити.

      – Цссс… – засичала Хівря, вказуючи очима на Федора, що сидів непримітно в кутку на лаві.

      Грицько глянув – Федір блідий, як крейда, держався за лаву руками і огненними очима дивився на батька, важко дишучи.

      Грицько зам’явся, пройшовсь по хаті, витяг люльку, набив, запалив і мовчки потяг з хати.

      Федір провів очима батька, перевів на матір… Хівря сиділа на полу і низько-низько схилилася. Видно було, як вони обоє засоромилися сина… Федір гірко та глибоко зітхнув, устав і мовчки побрався на піч.

      – І СКАЧАТЬ