Повія. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на Федора. Той, блідий, стояв край порога і, мнучи шапку в руках, тремтів. Те запримітила і Пріська… Настало важке мовчання, ще важче ждання.

      – Батько прислали, – знову промовив Федір, і знову його голос обірвався. – Батько сердиті прийшли, додому. Напали на мене… Хотіли бити… а далі: «Піди, – кажуть, – до… скажи: я їй цього не забуду!..» – ледве-ледве вимовив Федір, і сльози закапали з його очей.

      Дочка і мати ззирнулися… Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на всіх… Нестямний стук далі їх розбудив. Коли вони прийшли в себе – Федора вже не було.

      Чи сон то справді, чи бувальщина? Дочка і мати ззиралися, дивуючись, здіймали плечима і знову ззиралися, і знову здіймали плечима, поки Христя не розреготалася… Вона сама не знає, чого їй стало так смішно… Дзвінкий її регіт розкочувався по всій хаті.

      – Чого ти? – сердито спитала мати.

      – Чи не дурний він! Чи не божевільний! – скрикнула Христя і знову залилася…

      То був непевний сміх, нестямний регіт: так сміється само лихо або почуття його. Морозом обдав той сміх Пріську, а вона, дивлячись тривожними очима на дочку, тремтіла, їй так зразу гірко стало, так важко, лихо знову так надавило на її душу – мов недавньої радості і не було. «Я їй цього не забуду!» – учувалося тихе Федорове шептання… «Сина прислав сказати, – думалося їй, – щоб не забули… Боже! що за причепа Грицько той, що за лихий чоловік!»

      VII

      Грицько прибіг додому голодний і лютий. Та земля Притичина не одну вже ніч не давала йому спати, болячкою на серці сиділа, спичкою ув оці стриміла. «Хай вона не достанеться мені, а другому… тільки аби одібрати! Чого їй тоді жити у селі? З чого вона проживе? Опухне з голоду… Іди, голубочко, в найми… в найми іди на старість літ… і дочку свою, пишну панночку, веди за собою, хай, лишень, коло чужої роботи помаже-покаляє свої білі рученьки, а то вибілилися… Тільки хлопців і глядить, тільки їх і знає з ума зводити… Зійдеш сама скоріше!.. Аби вас випхнути з села, а то ви мені і за вухом не свербите. А випхнути треба, бо зовсім пропаде Федір. Думав, як полаю – оханеться… Кий біс! Як дурень той ходе. Цілу ніч колядками, кажуть, водився… Коли б не дурень, наводив би їй такого, щоб мати знала, як пускати дочку на всю ніч… Так дурень же, дурень! Нічого не поробиш… випхнути треба… і випхну! Уже хоч по сю, а випхну!» – думав трохи не всю ту ніч перед збором Грицько. Пригадував, кого він прохав, кого б ще треба попрохати, що казати перед громадою, які доводи давати? Він і не гадав, щоб громада не згодилася. Чи статечне таке діло, щоб громада сама на себе і податки взяла, і землю віддала? Цього ніколи не буде, цього не може бути.

      І от тепер… на тобі, та цить! Він винуватив усіх багатирів, що за його як слід не стояли, і громаду, що з глузду зсунулася та таке викинула. А гірше всього Пріська ся… ненависна Пріська з своєю дочкою зостається у селі!.. І от тепер почнуть вони як у дзвони дзвонити: а що, здобувся? а що, взяв? покурив?..

      – Їсти! – гукнув він, не скидаючи шапки і водячи грізно очима по хаті.

      Він шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зірвати на кому-небудь своє накипіле СКАЧАТЬ