Повія. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не гавкне – все заснуло мертвим сном. Людські оселі, наче могили, чорніють серед снігу… Німі та мовчазні, вони не кажуть, що у їх заводиться. Чи щасна доля доглядає сон їх житців, чи гірке лихо перевертає їх з місця на місце… Вони припали до землі від страшного холоду – і тільки з димарів виходе пара, даючи ознаку, що там, усередині їх, ще не прочахло тепло, ще тліє людське життя.

      Тільки з Притичиного верху не йде пара. Як почула Христя, варячи обід, про батька, то забула про все на світі. Огонь у печі тлів, тлів – та й згас; тепло вибігло у незакритий димар; застиг обід серед черені. Хатні двері забула Здориха причинити; у їх роззявлену дірку ішов з сіней холод: у хаті – хоч вовків гони! А Прісьці і Христі – байдуже, їх гріє горе своїм пекучим огнем, їх діймають сльози своїм гірким теплом… Голова наче у вогні палає, очі горять, зітхання гаряче, аж губи репаються від нього, аж у роті сохне.

      Ніч минає. Заблимало край неба крізь зелені-зелені хмари; світ лупнув над землею своїми мутними очима… Навіщо? Яку він утіху принесе, якую пораду приверне?

      III

      «З щастя та з горя скувалася доля», – каже людська поговірка. Одна Прісьчина доля не складалася по-людській. Горя того – за нею і поперед нею – неозорно, неоглядно… А щастя? Якісь думки про щастя; якісь даремні надії, котрі її завжди дурили, розбивались об гострі пороги остогидлого життя та утрат, нужди та недостачі…

      Досі і то було гаразд. Досі хоч даремні надії були; хоч дурили, та все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надію пригадати яку – і того немає. Тихо, мов жарина у попелі, тліє її душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б’ється, чогось-то хоче… Так гниє деревина на корені: уже й віти її посохли, і середина випала, а вона все стоїть; вітер-негода обносе сухе гілля, а зсередини шашіль виточує гниле суччя; кругом дірки, кругом дупла, один стовбур – і той порожній… а все стоїть! Треба не вітру, а бурі повалити його – і він, поскрипуючи, дожидає тії бурі.

      Дожидає і Пріська своєї. От же немає!.. А думки, як черва, ворушаться в голові, точать її хворе серце, підрізують немощну силу.

      От уже третій день вона думає, як його зібратися у місто? Лягаючи спати, рішає: завтра… завтра безпремінно піду; що б там не було, а завтра зберуся… А на завтра життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та і в чому?.. І знову думки-муки пиляють її до вечора; цілий день, як одну годину, держать її у своїх міцних обценьках, щоб увечері знову вимучити надію на завтра…

      Так, збираючись, і не пішла. На третій день з волості, запихавшись, прибіг староста і напав лаяти.

      – Все на нас вернете! – кричав він. – А кому се ближче діло – чи жінці, чи старості? Стидалися б! У мене, може, свого діла не обкидаєшся: щодня за вас, чортів, у волость тягають, а тут ще і в місто іди, признавай усякого п’яницю, що замерзне на смітнику!..

      Через три дні він знову прийшов; приніс нові чоботи, клунок солі і платок.

      – І СКАЧАТЬ