Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

      Тим часом ногайці дістали вірьовку, штурханами підняли бранців і прив'язали їх до сідла одного коня.

      – Гайда, – ляснув у долоні один з них, верхівці скочили в сідла і заходилися періщити бранців нагаями, примушуючи їх іти за конем.

      – Пішли, Тарасе, покіль запрошують, – озвався донець. – Мені не вперше за конем зв'язаним іти, а тобі не завадить і походити. Дивись у житті й знадобиться. Науки не слід цуратися.

      Тарас пригадав як ще недавно сам привіз у слободу зв'язаного ногайця, коли рятував осавулів табун – от вже не думав, не гадав, що так повернеться його доля. Учора ти віз когось зв'язаним, сьогодні тебе женуть. Тоді він відпустив на волю конокрада ногайського з кривим носом, якого прозвав Ломиносом, а його вже, мабуть, ніхто не відпустить. Крім як на себе та ще на дядька Омелька, нема на кого й покластися.

      Так почалася їхня дорога в неволю. Гнали увесь день, не даючи ні води, ні передиху. А досить було бранцям уповільнити хід, як вже над головами свистіли нагаї. Ногайці поспішали, часто озиралися навсібіч, з кожного узвишшя оглядали видноколи, остерігаючись, певно, зустрічі із сторожовим загоном козаків. Допікала спрага, тріскались пересохлі губи, язиком було трудно повертати в роті. День видався спекотним, задушливим – ні хмаринки, ні вітру. А ось Омелько, як наче йому й не дозоляла спека, ні-ні та й намугикував щось собі під ніс. І чим більше вибивався з сил, тим частіше щось наспівував і це йому, певно, додавало нових сил.

      – Співай, хлопче, – підбадьорював Тараса. – Мене завжди в поході виручали пісні. Як не тяжко-гірко, а заспіваю і ніби тіло дужішим стає і ноги ще слухаються…

      Ординці з подивом прислухалися до його пісень і схвально кивали головами: співай, мовляв, козаче, швидше до аулу дістанемось. А донець знай собі виводить:

      Тарас зненацька й собі стиха підхопив:

      Та ще гірше спраги й неслави була думка про кохану… Що її чекає в неволі? Картав себе – нащо було так далеко забиратися на південь? Боялися погоні осавула, от і потрапили з вогню та в полум'я. Ногайці постійно нишпорять південним прикордонням запорозького краю, полюючи на людей, коней, нападаючи на зимівники й хутори, захоплюючи все, що можна захопити – з того й живуть. Самі ж бідолахи такі, що злиденніших за них ще треба пошукати, а бач, на чужому горі наживаються. А найбільше полюють за людьми, продають їх потім у Криму чи й везуть полон у Стамбул на невільницькі базари. Дівчат у першу чергу. Та ще вродливих… Тож власна доля його не дуже хвилювала – що буде, те й буде, а ось СКАЧАТЬ