Ворошиловград. Сергій Жадан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ западини, місцевість нагадувала поле для гольфа, на якому для чогось висіяли кукурудзу. Раптом попереду, метрів за двісті, помітив якусь постать, хтось завмер, прислухаючись до навколишньої тиші. Я не міг розгледіти, хто саме це був, і подумав, що ми дивно, мабуть, тут виглядаємо – посеред кукурудзи, посеред чорноземних масивів, дивно і підозріло. А підійшовши, упізнав Катю. Була вона в джинсовому комбінезоні, в якому їй, мабуть, було важко рухатись по такій спеці. Під комбінезоном мала яскраво-жовту майку. На ногах у неї були ті самі сандалі, що й минулого разу. Вона мене теж помітила, стояла й чекала, доки я підійду.

      – Що ти тут робиш? – запитав я замість привітання.

      – А ти? – вона, схоже, зовсім не здивувалась, побачивши мене.

      – Тебе шукав.

      – Ага, розповідай, – вона дивилась холодно й недовірливо.

      – Привіт, – простягнув їй руку.

      Вона якусь мить подумала, тоді простягла свою. Навіть посміхнулась, хоча скоріше зневажливо, аніж дружньо.

      – Так що ти тут робиш?

      – Пахмутову шукаю.

      – Кого? – не зрозумів я.

      – Пахмутову. Вівчарку. Вона постійно сюди забігає, в поля.

      – Повернеться. Собаки – вони мудрі.

      – Та вона стара зовсім, – занепокоєно сказала Катя. – У неї склероз. Вона пару разів вибігала на трасу, я її потім ледве знаходила. Добре, що її тут усі знають, тому ніхто не чіпає.

      – Так прив'яжи її. Щоби вона не тікала.

      – Давай я тебе прив'яжу, – розізлилась Катя. – Щоби ти не тікав.

      – Ну все, все, – примирливо сказав я.

      Але Катя вже не слухала. Відвернулась і почала кликати свою вівчарку.

      – Пахмутова! – кричала вона в порожні поля. – Пахмутоваааа!

      І тут з'явився дивний звук. Він наростав, розпадаючись на деренчливі ноти й розвалюючи собою тишу, мов криголам річкові льоди. Катя враз напружилась і подивилась угору. Небом рухався дивний предмет. Рухався він у наш бік, і незабаром я зрозумів, що це кукурудзяник, АН-2. Несподівано Катя кинулась до мене і, потягнувши за рукав, упала на землю. Я впав на неї. Нічого собі, подумав. А Катя враз зашепотіла:

      – Лежи тихо й не рухайся. І прикрий мене. У мене майка яскрава, можуть помітити.

      – Хто? – не зрозумів я.

      – Кукурудзяники.

      – Це що – їхня авіація?

      – Так. Краще їм на очі не потрапляти. Вони не люблять, коли хтось заходить на їхню територію. Можуть бути проблеми.

      – Та ладно, – я спробував підвестись.

      Але Катя жорстко потягла мене на себе і сказала з непідробним переляком у голосі:

      – Лежи, я сказала!

      Я ввіткнувся обличчям їй у плече. Земля під її волоссям була суха й потріскана, кукурудзяними стеблами перебігали мурахи, і пил забивався Каті в чорне волосся. Очі в неї були кольору пилу, СКАЧАТЬ