Чотири шаблі (збірник). Юрій Яновський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ в заводі, брат ти мой, вгощеніє! Шамовка, самогон, – пий, братва. Сонце зовсім червоним стало, великим і круглим. Крайком лише визирало з-за кам'яної стіни, що була навкруги. Цукроварня маленька, будинків небагато, і величезна стіна з залізними воротами. Весело братві, а Рубан рєч говорить:

      «Товариші, – каже, – благодаря революції у нас тепер повний шторм! Но когда Совєтська вдасть скаже кров вилить на блюдо, то що нам дорого – завоювання чи якась паршива кров, у Господа Бога, наконєц?! Смерть контрреволюціонним бандам, коториє вооружени до зубов!!»

      Тут убігає один чоловік і кричить, наче його взяли на мушку:

      «Банда наступає!»

      Ми враз вискочили за стіну й окопалися. Позаду нас була канава з водою, болотом, дерезою. За канавою – стіна.

      Товариш Большаков лежав, командир-студент стояв, двоє братів крутились коло «максима», решта товаришів лежало між Шуркою Рубаном і товаришем Большаковим.

      «Бий у гроб, – сказав Рубан Большакову, – тих, хто захоче сорвать когті!»

      І, словом, лежали ми, через мушки дивилися, гвинти, затвори перевіряли, патрони розкладали під рукою. Проти нас поле тверде підіймається помалу вгору, через п'ятсот сажнів бугор, над бугром червоне сонце. І подумав тов. Большаков, що він своє останнє сонце розстрілює. Заходило сонце, і чути було гомін, тупотіння, наче від великої череди. Була така тиша, що здавалося – спиш важким сном.

      А тільки заховалось сонце, на його місце вийшла чорна сила. Ішла маса. Останні промені блищали на косах, вилах, багнетах. Було тисяч зо дві.

      Наші мовчали. Банда сунула чорною хвилею. Командир-студент приклав свисток до рота, коли можна було вже бити, не цілячись. Почався бій. Бій вечірній, лихоманковий бій…

      Ви можете зупинитись тут і оглянути все, що є навкруги. Бо перед видимою смертю чоловік оглядає світ. Він для чоловіка остільки новий, незнайомий, що минуле життя здається лише прологом, увертюрою до чогось більшого, майбутнього. І мені – оповідачу – це здається, але я все заховаю в собі, і лише нервовий стиль, може, передасть вам моє хвилювання…

      …Димки схоплювалися за димками, кулемет строчив без «задєржок» ленту за лентою, рикошетні кулі хльоскали й співали, співали й хльоскали – останні кулі чийогось кінця. Кулемет строчив, люди ряд за рядом падали наперед, як зрізані, темна маса переступала, минала, йшла. Ось кулемет став захлинатись, розігрівшись до того, що закипіла вода в «кожусі», гвинтівки парували й боляче били в плече. Товариш Большаков бачив перед себе чорне щось, жахливе, смертельне. Товариш Большаков тоді кинув гарячу гвинтівку геть і, схопившись на ноги, дав в упор дві гранати одну за одною. Він перескочив канаву, продерся через дерезу, по запертих воротях виліз нагору, впав у двір, і в голові задзвонило щось, задзвонило…

      Прокинувся я – товариш Большаков, общупав себе – все ціле, на поясі три гранати висить. Страх на мене напав. А за стіною крики чути, вогні горять, матюкаються. Побіг я, як заєць, в одні двері. Попав на східці. Вгору. Іду. Велика кімната, СКАЧАТЬ