Повісті й оповідання (1923 - 1927). Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Повісті й оповідання (1923 — 1927)

      Бандити

      Збірка «Сині етюди»

      I

      До самого вечора сліпа Килина сиділа на призьбі и наставляла вухо в той бік, де по зеленому оксамиту луків сріблястою гадюкою плазувала ріка: там погрозливо шуміло. Вона раз у раз зідхала й хрестилась: мовляв, спаси мене. Царице небесна! Потім, налапуючи кілочки на тину, ішла до воріт і кликала: — Марько! Де ти є? — Осьдечки, тьотю, — озивалась дівчинка. — Пасеш? — Пасу, тьотю! — Ну й паси з богом! І знову прямувала до призьби, і знову прислухалась. Все їй здавалося, що хтось скрадається до хати, і шепотіла: — Одведи, мати божа! Змилуйся, заступнице! Яка ж то заздрість людська! Безпремінно одберуть, чує моє серце!… Та воно й так: де ж таки водиться, щоб чужу корову у дворі содержати?… Незаможниця, кажуть… Яка ж то я незаможниця — сліпенька я. І ще раз зідхала. В цей час дячок Нечипір, обгорнувшись добре свіжими снопами, дививсь у невеличку дірку на село. З Гордієвої клуні, де лежав він із Кажаном. Грушівка була майже на долоні. Видно було, як сновигали люди по дворах, іноді чути було навіть, про що говорять. Згадав дячок, як за ним гнались; от-от доженуть, от-от!… І дріж пробігав по спині! Згадав червоне Кажанове обличчя, і було гидко; мабуть, тому, що той такий вличезний парубок, а мав вигляд переможеного півня. Навіть волосся йому стовбурчилось, як у того. Кажан зарився в снопи й сопів. І подумав дячок про свого товариша: «Їй-бо, можна зарізати, як кабанця. Тільки зареве, мабуть». Було навіть трохи весело. Так завжди почував, коли мав біля себе боягуза. Липневе сонце стояло вже над Котелевським лісом. Але надворі було душно, і майже в кожній хаті селяни порозчиняли вікна. Чути було, як хтось під вікном люшню лагодив, а недалеко гавкав собака. Надвечір почало стихати і нарешті зовсім стихло.

      — Чи не час нам вилазити? — сказав дячок. Але Кажан і слухати не хотів. Він прохав тремтячим голосом помовчати, поки стемніє. Тоді хотілось говорити голосно, навіть налякати цього кабанця. «Плаче чи ще?» — і нарочито давив ногою у той сніп, де лежала Кажанова голова. На ріг до обідраної хати сходились уже цікаві молодиці, і доносились відтіля розмови про Бурися: мовляв, це з ним баталія. Вже потяглися й фури із степу. Вже й селяни пішли до розправи. Видно, як посідали на ґаночку, дехто до пожежного інструменту побрів. Подивився Нечипір на луки й не міг не продерти ще більшу дірку. Парувала ріка, а над нею скиглили чайки. На покрівлі клуні цвірінькали горобці, і він згадав, як у дитинстві драв їх. Теж у клуні. Дядько у нього був, любив цю справу. Візьмуть лантухи, свічку й сірники — і під стріху. Горобці від світла зовсім дуріють. Ну й складали їх, як грудки. А як накладуть досить, дядько несе лантух на середину двору й б’є по ньому великим кийком. Пищать горобці. А на завтра хоч лантух і в крові, зате на обід гарних засухарених горобців подають. Тоді він, пам’ятає, частенько в кутку плакав — шкода було пташину… Нечипір повернувся й сказав: — Мабуть, незручно лежати, друже? Заворушився Кажан і якось жалібно прошепотів: — Та що там говорити… Ех! Дячок витер рукавом піт на чолі і скинув із себе снопи. Він подивився на селянина, що спокійною ходою пройшов повз клуню, і промовив: — Може, хоч тепер підемо? Але Кажан і зараз боявся вилазити. Тоді Нечипір сплюнув і поліз у кишеню по цигарку.

      II

      Біля розправи стояв гомін. Підбіг до голови Ванько Петренячий і закричав тоненьким голоском: — Дядю, а якщо вони вискочуть із тієї вулиці, що на Олексієву леваду веде?… Що тоді буде? — А тобі яке діло? — сказав голова. Хлопчик не зрозумів «дядю» й весело застрекотав: мовляв, він напевно знає, що «вони» саме відтіля вийдуть. Він не бачить, що селянський патріярх уже брови зводить докупи. І тільки тоді почав угомонятись, коли хтось із селян порадив голові: — Та ви його паличкою! — порадив хтось і додав: — Ану-бо, вишкварок, додому гиля! — Та ж я кажу, дядю, що вони вискочуть, а вам і не видно буде, — образився хлопчик.

      — А воно й справді, — сказав один. — Та й на самім ділі, — додав другий і звернувся до Ванька: — Чий ти є? Чи не вдовиної дочки? — Та це ж Петренячий. Ось і батько сидить. — Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, іди до Омельчиного тину та дивись на шлях. А як зобачиш кого, то й подавай знак рукою. Хлопчик побіг, а чоловіки запалили люльки. Прителіпався й дід Кудря. Довго не хотів з льоху вилазити: ховався від куль. — Про мене що? — сказав дід Кудря. — Моя хата з краю. А все ж таки жалько хлопців. Це я завсіди скажу. — Жалько? — на діда Микита Гордійович (глитай місцевий). — Чом же ти їх тоді не жалів, як вони закликали до них у «партію»? Ну? — Куди мені в партію, як я вже на кладовище дивлюсь. — Отож-бо й є: як цукор роздавали, то й ти брав. А як підсобити їм, то й нема. Підійшов до гурту й Онисько Кривий, і одразу ж до Микити Гордійовича звернувся: — А по-твоєму, Микито, як? За кого нам руку держати? За цих чи за тих? — Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: він більше звісний у цім… Ось іди сюди, Панасе! — покликав глитай худе обличчя із зляканими очима. Онисько рішуче махнув рукою. — Ти мені не наливай! — сказав він. — Панас Кажанів, а Кажан у Бурисевій сотні. Ти мені сам кажи. — Що казати? — Те, що я спитав. — А що ти спитав? — Не СКАЧАТЬ