Подарунок на іменини. Михайло Коцюбинський

Чтение книги онлайн.

      Подарунок на іменини

      Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарештi з служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Вiн був голоден i злий. Скрипiв чобiтьми, гримав дверима. Базарнi лайки i гармидер участка ще клекотiли у ньому, сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров’ю кулак, ще важчий од грубого персня. Ввiйшов у свiтлицю, ляснув по-офiцерськи лакерованим чоботом в чобiт i з досадою кинув картуз на вiкно. Але од того руху пiдскочив на лутцi жiнчин беззубий гребiнь i легкий, збитий жмуток брудного волосся вчепився до рукава.

      – Фу-ти! Бардачнi звички!..

      Сухий, гарячий, весь в поросi, день вже гас за вiкном. На столi каламутне бiлiли двi порожнi тарiлки, а перекинута ложка ловила у себе червоний вiдблиск заходу.

      – Сусанна!

      – Несу! – обiзвався з глибин десь низький, осиплий голос.

      Карпо Петрович примостився за столом i розщiбнув мундир. Йому було душно. Суконний комiр тер шию, а кiтель ще й досi перуть!.. Вони пе-еруть!.. I ледве стримавсь од грубої лайки. Нетерпляче пощипував хлiб i жував, сопучи носом. Лакерованi чоботи дрiбно скрипiли пiд столом. У дверях з’явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м’який i бiлий, як з сирового тiста, вона проплила од порога до столу, мов лiтня хмара, в своїх муслiнах, по яких лiзли урозтiч якiсь безглуздi лапатi квiтки.

      – Мусила грiти… все прохололо…

      – А ти б не розкидала своєї куделi по всiх кутках…

      Сусанна зробила великi очi.

      – Де?

      Карпо Петрович одiгнув палець, ткнув ним назад себе, в вiкно, й застиг у гнiву вирячкуватих очей та червоного кулака.

      – Бардачнi звички!..

      – Цс… – цикнула жiнка на нього, – там Доря.

      Карпо Петрович скоса поглянув на щiлку в дверях, звiдки пробивалося свiтло, i тепер тiльки почув дзвiнкий хлоп’ячий голос, який безперестанку спiвав:

      – Сiм раз по вiсiм – п’ятдесят шiсть… сiм раз по вiсiм – п’ятдесят шiсть.

      Се його заспокоїло зразу. Нахиливсь над тарiлкою i потиху почав сьорбати юшку, обводячи iнколи оком свiтлицю.

      В кутку, пiд образами, блимала мертво лампадка, з етажерки звисало новеньке гiмназичне пальто, ловлячи в гудзики гострi червонi блiки.

      Хiба завтра недiля? Фу-ти, ну-ти! Як вiн забув? Завтра ж Доринi iменини…

      Сусанна, вип’явши зад у великих лапатих квiтках, збирала з помосту своє волосся.

      Бардачнi звички!.. Згадав! Ну, i була в бурдеї, але потому вони законно звiнчались. Хiба з неї не вiрна жiнка? Раз, правда… Та коли б не вона, коли б не пiшла на нiч до полiцмейстера, кис би й досi в писарчуках… А тепер – надзиратель. Дорю в гiмназiї учать, i сама казначейша у них буває…

      Кров заливала Сусаннi шию, i тiльки зморшки на шиї бiлiли, як крейдянi.

      Вона сердито вийшла з кiмнати.

      Карпо Петрович жував i в задумi м’яко тарабанив пучками в стiл.

      – Доря!

      Доря став на порозi, сiрий й незграбний у своїх довгих, аж до пiдлоги, гiмназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкi й грубi, як в слоненяти.

      – Тебе сьогоднi питали?

      – З географiї п’ять.

      – А ти часом не того… не бре-бре?

      Доря ображено чмихнув i пiдняв вгору бiластi чубки.

      – Їй-богу, сам бачив… А Козероговi пару влiпили.

      – Що се за Козерiг?

      – Там один в нас… Дорька Сосновський…

      – Вiце-губернаторський син?

      – Ми його добре сьогоднi нам’яли. Аж кров носом пiшла…

      Карпо Петрович почув холодок пiд мундиром. Такий знайомий i неприємний, з яким завжди стрiчав начальство.

      – Дорь-ка! – крикнув вiн строго. – Руш менi тiльки ще хоч разок – я тобi дам!..

      Фу-ти, ну-ти, господи боже… вiце-губернаторський син…

      Вiн пiдняв палець в важкому перснi i накивав.

      Сусанна унесла лампу i присунула страву. Чоловiк не дивився на неї, ще скований здивованням й жахом.

      Масна пляма виразно зачорнiла при свiтлi на новенькiм сукнi мундира.

      – Їж… прохолоне… – нагадала йому Сусанна.

      Вiн почав їсти хтиво i неохайне, бризкав соусом на скатерть i жвякав ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, грала легка усмiшка. Вiн був задоволений врештi. Те, що його хлопець звався так само, як i вiце-губернаторський син, що вони разом учились, i що Доря зважився бити таке паненя, – сповняло його радiсним подивом. От хоч би СКАЧАТЬ