Байки. Петро Гулак-Артемовський

Чтение книги онлайн.

      В ставочку Пліточка дрібненька

      Знічев’я зуздріла на удці черв’яка,

      І так була раденька!

      І думка то була така,

      Щоб підвечірковать смачненько:

      Ну, дейко! до його швиденько!

      То збоку ускубне,

      То спереду поцупить,

      То хвостика лизне,

      То знизу вп’ять підступить,

      То вирне, то пірне,

      То сіпне, то смикне,

      Вовтузиться, ялозиться і пріє, —

      Та ба!… та ротеня таке узеньке, бач,

      Що нічого не вдіє,

      Хоч сядь — та й плач!

      «Ой горенько мені на світоньку, — мовляє, —

      За що мене так доля зневажає?

      Тим пельку і живіт дала з ковальський міх,

      Тим зуби, мов шпички; а нам, на глум, на сміх,

      Рот шпилькою неначе простромила!..

      Ой правду дядина небога говорила,

      Що тільки на світі великим рибам жить!

      А нам, малим, в кулак трубить!»

      Так Пліточка в воді на долю нарікає,

      А на гачку черв’як все хвостиком киває!..

      Черв’як кива — аж ось! Зі дна

      Гульк Щука!.. бовть!.. вона

      За удку хіп!

      А удка — сіп!…

      З води шубовсть в окріп!..

      «Ой лишенько! Оце ж як дядина збрехала!..» —

      Із ляку Пліточка сказала.

      І більш не скаржилась на долю пліточок,

      За ласенький на удочці шматок:

      Що Бог послав, — чи то багато, чи то трошки, —

      В кушир залізши, їла мовчки!

      «Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! —

      Так панотець казав своїй дитині: —

      Шануйсь, бо, далебі, колись

      Тму, мну, здо, тло — спишу на спині!»

      Хведько не вчивсь — і скоштовав

      Березової кашки,

      Та вп’ять не вчивсь і пустовав —

      Побив шибки і пляшки;

      І, щоб не скоштовать од батька різочок,

      Він різку впер в огонь та й заховавсь в куток.

      Аж батько за чуб — хіп! — і, не знайшовши різки,

      Дрючком Хведька разів із шість оперезав!..

      Тоді Хведько скрізь слізки

      Так батькові сказав:

      «Коли б було знаття, що гаспидська дрючина

      Так дуже дошкуля, то, песька я дитина,

      Коли б я так робив:

      Я б впер дрючок в огонь, а різки б не палив!»

      «Чого цвірінькаєш, дурний, чого голосиш?

      Хіба ж ти трясці захотів?

      Що заманулося, чого ти не попросиш,

      Чи сім'ячка, просця, пшонця, чи то крупів, —

      Всього ти в кліточці по саме нельзя маєш,

      Ще й витребенькуєш, на долю нарікаєш», —

      Так в клітці підлітка корив снігир старий.

      «Ой дядьку, не глузуй! — озвався молодий. —

      Недарма я журюсь і слізками вмиваюсь,

      Недарма я просця і сім'ячка цураюсь.

      Ти рад пожорні сій, бо зріс в ній і вродився;

      Я ж вільний був, тепер в неволі опинився».

      Пархоме, в щасті не брикай!

      В нудьзі притьмом не лізь до неба!

      Людей питай, свій розум май!

      Як не мудруй, — а вмерти треба!

      Чи коротаєш вік в журбі,

      Чи то, за поставцем горілки,

      В шинку нарізують тобі

      Цимбали, кобзи і сопілки;

      Чи п’яний під тином хропеш,