Вибрані поезії. Олександр Афанасьєв-Чужбинський

Чтение книги онлайн.

      О, як весело глядіти,

      Як сміються всі на світі,

      А я з горя поманеньку

      Наллю чарочку повненьку,

      Вип’ю добре, посмакую

      І сам з кого покепкую.

      Світ широкий, своя воля,

      Хоч і злая моя доля,

      А мого тільки на світі —

      Як на людей поглядіти,

      Їх веселлям упитаться.

      Бо з мене хто сміється,

      То ніколи не минеться;

      Бо я біс такий удався,

      Що хто з мене посміявся,

      Хай як хоче забуває —

      Через десять год згадає,

      Бо такеє чудо буде,

      Що побачать усі люде —

      Не побачать, то почують

      Та із того покепкують.

      А я з горя поманеньку

      Наллю чарочку маненьку

      Та на неї подивлюся,

      Вип’ю та й сам посміюся.

      Нехай оце оттак буде.

      Послухайте, добрі люде,

      Хоч я чортеня скажене,

      Та не смійтесь тільки з мене.

      Хоч я з того й не заплачу —

      То все я чую і вибачу,

      І як і я вдеру вірші —

      Буде, братця, комусь гірше.

      Скажи мені правду, мій добрий козаче,

      Що діяти серцю, коли заболить?

      Як серце застогне і гірко заплаче,

      Як дуже без щастя воно защемить:

      Як горе, мов терен, всю душу проколе,

      Коли одцуралось тебе уже все

      І ти, як сухеє перекотиполе,

      Не знаєш, куди тебе вітер несе?

      – Е, ні! – кажеш мовчки. – Скосивши билину,

      Хоч рано і вечір водою полий, —

      Не зазеленіє; кохай сиротину,

      А матері й батька не бачити їй!

      Отак і у світі: хто рано почує,

      Як серце застогне, як серце зітхне,

      Той рано й заплаче, а доля шуткує:

      Поманить, поманить та й геть полине.

      Не в степу, не на могилі —

      Над Дніпром широким —

      Ти заснув єси, Кобзарю,

      Вічним сном глибоким.

      Над Невою, під снігами,

      При похмурім сонці

      Ти поліг єси, мій друже,

      На чужій сторонці.

      У головах не посадять

      Червону калину,

      Не привіта соловейко

      Твою домовину.

      Не закує і зозуля

      Де-небудь в куточку,

      У цвітючім та пахучім

      Вишневім садочку…

      Круг тебе чужа чужина…

      Та не чужі люде:

      Є кому тебе оплакать,

      Є – і довго буде.

      Покоління поколінню

      Об тобі розкаже,

      І твоя, Кобзарю, слава,

      Не вмре, не поляже!

      Скажіть мені, добрі люди,

      Навчіть мене, братця:

      Як у світі поміж вами

      З лихом розминаться?

      Бо куди я не ударюсь,

      У які країни,

      То ніколи не минаю

      Горя та кручини.

      Чи побратаюсь – і радість

      Мов душу ухопить,

      Аж дивлюся… брат мій милий

      Мене перший топить!

      Чи зустрінусь з дівчиною —

      Серденько озветься,

      Я до неї – вона з мене

      Глумує й сміється!

      Мабуть, згину, так як гине

      Травка на морозі:

      Бо стою, як той самотній

      Горох при дорозі…

      Кому треба і не треба,

      Всяк стручки зриває,

      І кінь топче, і віл топче —

      Ніхто не минає.

      Гірко знати, добрі люди,

      Важко знати, братця,

      Що мені між вами з лихом

      Та не розминаться.

      Чи посію жито в полі —

      Всім сонечко гріє.

      Літо прийде, жито зійде

      Та й зазеленіє.

      Ось поспіло, почало вже

      Колосся схиляти,

      Тай й пов’яне, та й посохне,

      Бо СКАЧАТЬ